У часи, коли не було ще годин, лише дихання великого буття, існували два потоки: Світло і Темрява. Вони не були ворогами, не були й друзями — вони були потрібні одне одному, хоча ніколи не зустрічались.
Світло мріяло побачити себе. Але скільки б воно не світило, його промені не мали на чому зупинитись — усе було ним самим.
Темрява ж хотіла відчути себе — але не мала контурів, не мала меж. Лише глибина, в якій губилось навіть бажання.
І от, колись, у самому центрі буття, вони зійшлися. Не з боєм, не з криком — а з тишею.
Темрява прийняла Світло, і вперше побачила обриси.
Світло торкнулось Темряви — і вперше зрозуміло, що таке контраст, глибина, напрямок.
Вони стали дзеркалами одне для одного.
Світло не могло бути світлом без Темряви.
Темрява не мала сенсу без Світла.
І з того моменту, кожне явище, кожне число, кожен рух мав свою дуальність:
- і −
інь і ян
поверхня і глибина
подих і мовчання.
Так виникла форма, народилося мислення, розгорнулась мова — бо все, що існує, дихає через взаємне відображення.
Де одне — там інше, сховане в ньому.