У першому світі було лише Одне. Воно текло безмежним світлом, не маючи меж, не знаючи себе. Воно не мало форми, бо не було нічого, з чим порівнятись. Воно не мало тіні, бо не було зовнішнього світла. Воно не мало голосу, бо не було вуха.
Та сталося щось незначне — ніби подих у центрі безмовності. І Одне побачило Себе. Розділилося. Виникло Друге.
І світ здригнувся.
Між Першим і Другим натягнулась тонка струна. Вона співала — мовчки, але тремтінням, яке ставало формою. Тепер було Дзеркало, і було Відображення. Було Я і Було Ти. Було торкання і відштовхування. Було пізнання.
Двоє стояли одне навпроти одного — і що більше дивились, то більше змінювались. Бо в погляді Іншого — було зерно зміни. І більше вже не можна було бути тим самим, ким ти був.
І хоч Два ніколи не зіллються знову в Одне, між ними живе те, що сильніше за єдність — взаємність. Вона — як міст, що не стирає відстані, а надає їй сенс.
Бо в кожному з нас — Другий. І тільки в цьому погляді ми стаємо справжніми.