У давньому світі, де час ще не мав годинника, а ритми світанків і припливів диктували музику життя, жив сліпий старець. Він не бачив зірок, але знав їх на дотик душі. Щоночі він розповідав дітям про танок дванадцяти — дванадцять фаз, дванадцять співаків, дванадцять поворотів.
«Чому дванадцять?» — питали діти.
«Бо одинадцять — прорив, а дванадцять — повернення. Але вже з іншим серцем», — відповідав він.
У горах була стежка, яка вела до дванадцяти джерел. Кожне — з іншим смаком, з іншим відлунням води. І лише пройшовши всі, подорожній міг знайти тринадцяте — те, що не мало бути, поки не випито всі інші.
Дванадцять — це не повторення, а зцілення розділеного. Це танець місяців, годин, апостолів, знаків. Не один і не всі — а всі, що складаються в одне. Не симетрія, а симфонія.
І коли старець помер, діти вперше побачили, як у небі зійшлися дванадцять сузір’їв. Кожне — вогонь, кожне — голос. Але разом — пісня.