У прадавні часи, коли світ ще не мав імен, була лише Ріка — текуча, неозора, безмежна. Вона співала собі пісню без берегів і торкалася усього, що не встигало втекти.
І от якось Ріка зупинилась. Не тому, що закінчилась, а тому, що побачила Переділ — камінь, що не танув у воді, не вбирав її, але й не відкидав. Просто був.
— Що ти таке? — спитала Ріка.
— Я — Форма, — відповів камінь. — Я — межа, що дозволяє тобі бути видимою.
Ріка образилась.
— Без мене — ти просто мертве!
— Так. Але без мене — ти безлика. Ти проходиш крізь усе — але ніде не залишаєшся.
Ріка довго текла навколо каменя. Гнівалась. Поверталась. А потім раптом зрозуміла: саме ця зустріч дала їй обриси. Саме ця межа змусила її співати в новій течії.
Так народилося Озеро. Потім Водоспад. Потім — берег, і дім, і місто.
Бо Форма — це не в’язниця. Це каркас, у якому невидиме стає впізнаваним.
Форма — це відбиток дотику, після якого ріка знає, що вона була.
Це контур, через який любов не розтікається, а набирає глибину.