У долині між двома горами жив Дивний Камінь. Він був гладкий і темний, мов ніч перед новим світанком, і мав одну рису: кожен, хто торкався його, змінювався.
Хтось ставав легшим, хтось — глибшим. Один починав бачити сни, інший — розуміти мову птахів. Але найголовніше — кожна зміна була не випадкова, а точно відповідала тому, хто торкався.
Сліпий отримував слух, воїн — спокій, поет — мовчання. І коли мудреці прийшли до Дивного Каменю, щоб розгадати його, вони зрозуміли: це не чарівність, це функція.
Бо те, ким ти є, визначає, ким ти можеш стати.
Залежність була не тягарем, а виведенням — мов рівняння, де «якщо» обіймає «тоді». Перетворення не ламало, а відкривало. І навіть коли камінь залишався тим самим, кожен бачив у ньому відлуння себе.
Так функція стала першим законом зв’язку: перехід не ззовні, а зсередини, не випадковість, а відповідність.
І світ почав будуватись — не з речей, а з відношень між речами.