У світі, що складався з безлічі островів, стояли два міста. Перше — збудоване з червоного каменю, з прямими вулицями й круглими площами. Друге — виткане з блискучого металу, зигзагами і спіралями, де все виглядало інакше, незнайомо, чужо.
Міста не знали одне про одного. Між ними лежали тумани часу і мов. Жителі першого були впевнені: їхня архітектура — єдина правильна. Жителі другого вважали, що світ не може існувати інакше, як у вигинах і блисках.
Та одного дня з’явився Подорожній, що вмів чути не стіни, а структури. Він не бачив кольору, не зважав на форми — тільки на те, як частини з’єднуються. Він пройшов перше місто — і записав його пульс. Пройшов друге — і відчув той самий ритм, ту саму мову глибинного зв’язку.
Він усміхнувся і сказав обом:
— Ви — різні на вигляд. Але те, як ви дихаєте, як з’єднуєте частини в ціле, — однакове. Ви — одне і те ж, лише в різних одягах.
Жителі не повірили одразу. Але коли він показав їм карту з одного міста і наклав її на інше, кожен поворот, кожен крок, кожен міст став відображенням іншого — у новій мові.
Так було знайдено Ізоморфізм. Не тотожність. Не копію. А — глибинну подібність, що ховалася за обличчям іншості.
І з того дня ті, хто шукав істину, вже не питали: “чи схоже це?”,
а питали: “чи можна перекласти це — і не втратити сенс?”