Одного разу Мандрівник дійшов до роздоріжжя. Перед ним були дві стежки — одна вела вгору, до хмар, інша спускалась у туман долини. Але на жодній не було жодного знаку, жодного сліду.
Мандрівник сів на камінь і кинув у повітря жменю зерен. Птахи злетілися з усіх боків — хтось вибрався з тіні дерев, хтось — із високих скель. Вони сідали на зерна, підіймалися, зникали.
Мандрівник спостерігав.
— Оці летять угору, — шепотів він. — А ті — вниз. Отже, можливо…
І все ж, перед тим як зрушити з місця, він знову зупинився.
Бо кожна пташка могла змінити напрям. І зерно могло не впасти, а зависнути. І камінь, на якому він сидів, міг виявитися живим.
Усе було можливо. Але жити — означало зробити вибір, навіть не знаючи, чи він вірний.
Ймовірність не говорить нам, що буде. Вона шепоче: ось тіні майбутнього — вибирай.
І Мандрівник встав — і пішов тією стежкою, де птахів було менше. Не тому, що знав. А тому, що був готовий ризикувати.