У темному кам’яному саду, де все здавалося непорушним, жив Світляк. Щоночі він світив у пітьмі — не тому, що хотів показати себе, а тому, що шукав шлях. Але сад був плутаним. Кожен кущ мав тінь, яка здавалася стіною, кожен камінь — обманливо подібним на інший.
Світляк не мав ні карти, ні інстинкту. Тільки одне — здатність запам’ятовувати кроки.
Він почав з простого: якщо я поверну праворуч і бачу колючку — повертаюся. Потім: якщо пройду два рази ліворуч — попереду мох. З часом його кроки склалися в малу мову: з послідовностей світел і тіней, з «якщо» і «тоді», з причин і висновків.
І раптом сад перестав бути хаосом. Став текстом. І хоча інші істоти ще бачили лише каміння й пітьму, Світляк ішов упевнено — бо його шлях вже був не в просторі, а в послідовності.
Його світло не розганяло темряву. Воно малювало стрілки.