У долині між горами жили двоє братів. Один був пастухом, інший — каменярем. Вони любили одне одного, але постійно сварились: хто працює більше, чия справа важливіша, чий біль більший.
— Я щодня виводжу отару на схили, — казав пастух. — Мої кроки — це життя для села.
— А я ламаю камінь, з якого будують домівки, — відповідав каменяр. — Без мене ви спали б на землі.
Одного вечора до долини прийшов мандрівник. Він приніс із собою старі терези.
— Я не скажу вам, хто з вас більший або правіший, — сказав він. — Але я залишу вам це: вагу й чаші. Якщо зумієте покласти у них не роботу — а втомленість. Не слова — а мовчання після сварки. Не славу — а тінь після діла. Можливо, зрозумієте міру одне одного.
Брати спочатку сміялися. Але час ішов, і терези стояли між ними — мовчазні, незворушні. І щось змінилось. Пастух поклав у чашу день під дощем. Каменяр — ніч, коли різав пальці об гострий сланець.
З часом чаша не лише зрівноважила їхні світи. Вона з’єднала.
Міра не судила. Вона інтегрувала.
І брати почали будувати стайні разом. Камінь лягав біля шерсті. А терези лишались — як знак того, що кожен біль може бути порівнянням не для перемоги, а для розуміння.