У країні, де кожне слово важило більше, ніж золото, жив Мудрець. Його поважали всі — не за вік, не за силу, а за відповідь, яку він давав на кожне питання. Але відповіді його були дивні: прямі — але заплутані, ясні — але ніколи остаточні.
Одного разу прийшов до нього юнак і спитав:
— Мудрецю, ти кажеш правду?
Мудрець усміхнувся і відповів:
— Усе, що я кажу — неправда.
Юнак замислився. Якщо він каже неправду, значить… це правда? Але ж тоді… він сказав неправду. Тож…?
І цілий день, і ніч, і ще тиждень юнак не міг заснути. Його думки билися одна об одну, як птахи в клітці. Нарешті, виснажений, він повернувся до Мудреця і вигукнув:
— Це не має сенсу! Твої слова рвуть самі себе!
— Саме так, — відповів Мудрець, — бо є істини, які не можна втримати, лише пережити. Деякі смисли живуть не у відповіді, а в напрузі між відповідями.
І юнак замовк. Він нічого не зрозумів — але більше не питав. Бо з того дня відчув у собі неясний вогонь — думку, що ніколи не згасне, бо не може бути завершена.