Коли світ мав Шість граней, усе стало ясним. Простори були вміщені, форми — упорядковані. Життя текло в осердді знайомого. Але вночі, серед упорядкованих клітинок, хтось піднімав очі до неба — і бачив Щось.
Сім зірок світило не так, як інші. Вони не утворювали фігуру, не піддавались рахунку, не вкладались у сітку знання. І все ж… тягнули.
Одна дитина, що спала на даху, щоночі бачила сон про сьоме: сьомий крок, сьоме ім’я, сьомий звук, який не грали на жодному інструменті. І коли вона виросла, покинула шість стін дому — й пішла.
Її питали:
— Що ти шукаєш?
Вона казала:
— Те, що ще не має місця, але вже має тінь.
Сім — це не просто після шести. Це збій у симетрії. Це запитання, що народжується всередині завершеної форми. Це східний вітер у день, коли всі вітри мали б дути з заходу.
Це числова тріщина, крізь яку світло пробивається ззовні логіки.
І дитина дійшла до гори, де сім шляхів сходились у точку. І в тій точці вона не знайшла відповідь. Вона стала запитанням.
Так з’явилось Прагнення. Так з’явилась Таємниця.