У долині, де не було нічого, крім туману й вітру, одне озеро лежало, мов дзеркало світу. Не було там риб, не було берега — тільки вода, гладенька як подих.
Одного ранку до озера підійшло створіння, схоже на дитину — голе, мов перший промінь. Воно подивилося в гладь — і побачило себе. Але побачило і більше: не себе, а себе подвоєного. Зворотне. Дзеркальне. Подібне, але не те саме.
Створіння відвернулося, побігло геть — але через день знову повернулося. І знову дивилося. І ще. Щоразу його рухи ставали чіткішими, його крок — впевненішим. Воно почало гратися зі своїм відображенням: піднімати руки, кланятися, повертатися навколо себе. І з подивом помітило — що воно не вчиться у дзеркала, а вчиться через дзеркало — від себе. І що коли рухи симетричні — тіло відчуває спокій. Як наче внутрішня геометрія й зовнішній образ узгоджуються.
Минали дні, створіння дорослішало — і залишило долину. Але щоразу, коли воно збудує дім, чи розведе вогонь, чи зітче щось із гілок — його пальці самі шукають симетрію. Не заради краси, не заради правил — а тому, що у симетрії тіло відчувало — економію буття. Щось у світі не розсипалось, коли все мало дзеркало.
Озеро так і лишилось. І хто приходив туди — бачив себе, але глибше. Бо симетрія — не повторення, а зв’язок. Не копія, а довіра до форми, що знає межу.