Колись у місцевості, де земля була сухою, а небо мовчазним, жив дід, що садив невидиме. Він виходив на поле щоранку, кликав онуків, і вказував на порожнє місце:
— Тут є зерно.
— Але ми нічого не бачимо! — сміялись діти.
— Ви не бачите, бо воно ще не виросло, — відповідав він. — Але колись тут буде пагорб. Його не знести буде вітром, і з нього буде видно далеко.
Минали дні. Дід показував коріння, коли воно проростало, пояснював, як зволоження, світло, і час працюють разом. І згодом, діти самі почали помічати: ґрунт змінився, лінія горизонту дещо змістилась, а потім… під ногами щось справді почало підійматись.
— Але ж це звичайна земля! — заперечували чужинці. — Це просто нагромадження! Як ти доведеш, що тут було зерно?
А дід лише усміхався.
— Теорема — це не те, що видно одразу. Це те, що неминуче виникає, якщо ти посадив правильне зерно у правильному ґрунті. Вона не просить вірити. Вона вимагає пройти шлях — і зрозуміти, чому інакше бути не могло.
І тоді один з онуків підняв камінь на вершині пагорба, викарбувавши на ньому:
“Це не диво — це наслідок.
Але без дива початку, ніякого наслідку б не було.”