У давній країні, розділеній горами, жили два народи. Один називав себе Синами Полум’я, інший — Дітьми Світла. Кожен з них вважав, що саме його вогонь — справжній. Сини Полум’я танцювали біля червоного жару, називали його батьком сили й очищення. Діти Світла розпалювали білий вогонь, що не обпікав, і співали йому як джерелу істини.
Між ними панувала давня ворожнеча — бо вони вважали свої вогні протилежними, несумісними. Але одного разу в горах з’явився Мандрівник, що не належав жодному з народів. Він просив дозволу переночувати в обох племенах — і біля кожного вогню просто сидів, мовчки дивлячись у полум’я.
На третю ніч він запросив обидва племені на перевал, де розпалив два вогнища — червоне і біле. І взяв із них жаринки, кинув у спільне вогнище. Вогонь заграв усіма барвами: він був і жаром, і світлом, і не тим, і не іншим — і всім водночас.
— Це одна стихія, — сказав Мандрівник. — Ваші імена — лиш частини її. Вона — не одна й не дві. Вона — тож самість, що виглядає по-різному в різних дзеркалах.
І вогонь продовжував горіти — не доводячи нічого, просто буттям, яке було і тут, і там, і в тому, що між.