У долині, де сонце завжди сходило однаково, а річка завжди повертала у тому ж вигині, жив Старий Майстер. Його не питали про майбутнє — бо всі вважали, що вже знають, яким воно буде: таким самим, як учора.
Та щодня Майстер креслив на піску один і той самий знак: ∞. І щоразу робив це по-різному — іноді з ліній, іноді з тіні, іноді пальцем, іноді — пташиним крилом. Діти сміялися: «Навіщо повторюєш, якщо воно одне й те саме?»
А він відповідав:
— Бо однаковість — це лише поверхня. А глибоко — все плине, все міняється. Навіть у вічному.
Одного дня дитина наблизилась і запитала:
— Що це за знак?
Старий усміхнувся:
— Це не знак. Це двері. В одну сторону — потік, у другу — спокій. І якщо пройти ним по-справжньому, ти побачиш, що вічне — не застигле, а живе. І ритм — це не клітка, а дихання часу.
Дитина заплющила очі — й почула: серце б’ється в тому ж ритмі, як хвилі річки, як день і ніч, як дихання світу. І зрозуміла: нескінченність — не в безмежжі, а в повторенні, що ніколи не буває ідентичним.
Так дитина навчилась ходити колами не як в’язень, а як танцівник. Так Вісім відкрилась їй як музика, а не як межа.