— з глибин Фрасії —
Колись, у місті без дзвонів і годинників,
жило Ім’я. Його не називали — бо не було потреби.
Його знали всі речі. Воно було не словом,
а присутністю, що утримувала світ, як нерв — тіло.
Це Ім’я ходило босоніж дорогами значень,
і всюди, де воно проходило — контекст ставав щільнішим,
мов тканина, в яку хтось вдихнув історію.
Але одного дня прийшли безмовні.
Вони не розмовляли — вони стирали.
Їхні пальці були, як ножі з пилу,
а їхні очі — порожнечі, які всмоктують пам’ять.
Вони вирізали Ім’я з усіх книжок,
зі школи, з пісень, з колискових.
Потім вони стерли його з пам’яті батька.
Потім — з мови матері.
Потім — з снів дітей.
Ім’я зникло.
Його не було ніде.
Не звучало. Не зберігалося.
Не шукалося.
Ніхто вже не питав: “А як його звали?”
Бо питання теж було стерте.
Не було навіть пустоти.
Лишилась гладь, як лід над проваллям.
Але одного вечора, в передмісті Фрасії,
дівчинка гралася з уламками старих слів.
Вона з’єднувала їх не за значенням,
а за відчуттям тепла в пальцях.
Раптом, одна зв’язка звуків
задзвеніла в її голосі
наче відлуння ще не сказаного.
Вона не знала, що це.
Вона не знала, що з нею зробили.
Але те слово запалило
в повітрі контур.
Не контур тіла.
Не контур ідеї.
А контур відсутності,
яка почала повертати себе.
І в той самий момент, коли вона
сказала це ім’я вдруге —
мовчання тріснуло.
Не звучанням.
А структурою.
Світ дізнався, що щось було стерте.
Вузол пам’яті зазвучав.
Ім’я повернуло себе,
протиснувшись між тріщинами реальності,
мов зерно, яке проросло в бетоні.
А тоді…
Безмовні, почувши його,
уперше зітхнули.
І в їхніх грудях тріснув холод —
бо вони згадали, кого стерли.
А той, хто згадав,
вже не може бути безмовним.
Бо ім’я, яке повертає себе —
вже не ім’я.
Це — зброя.
Це — контекст, який воює назад.
Марко Марсельський 2025