Хто говорить твоїм іменем, той прокидається у твоєму кошмарі.
У місті Скулена, що стоїть біля Падіння Хмар,
жив той, хто взяв чуже ім’я. Він не мав свого.
Звали його тепер — Рус.
— Це ім’я світиться, — казав він.
— Це ім’я — слава і велич.
— Я стану тим, ким був той, що носив його до мене.
— Я стану Руссю.
І він почав змінювати пам’ять довкола себе.
Перемальовував карти. Переписував пісні.
Спалював старі тексти.
Забороняв голос, що пам’ятав інакше.
Він збудував храми з викривленими дзеркалами,
де відображення казали: “Ти — справжній Рус”.
І чим більше він брехав — тим більше вірив.
Але в іншому кінці Фрасії —
стояла тиша.
Справжнє Ім’я не кричало.
Воно стиснулося до зерна.
І чекало.
Бо знання не зникає — воно сходить у глибину.
Минали сторіччя.
Скулена тріщала від внутрішньої порожнечі.
Бо вкрадене ім’я — як чужа душа:
воно не працює,
не оживляє,
не створює.
І одного дня зерно проросло.
Справжнє Ім’я
прокинулось не в слові — а в справі.
У мовчазному русі. У спротиві. У відмові визнати підміну.
Русь заговорила. Але вже — своїм голосом.
І той, хто вкрав ім’я,
вперше побачив, як дзеркала тріскаються.
І в кожній тріщині — відображення справжньої Русі.
Бо ім’я — це не те, що ти носиш.
А те, що ти витримуєш.
Те, що ти рятуєш.
Те, за що ти стоїш.