Оповідання з циклу “Проєкт 20”

1. Станція без назви

Він прийшов на вокзал без особливої мети.
Просто захотілося поїхати.
Електропотяг стояв тихо, мов чекав саме його.
Вікна — тьмяні. Люди — мовчазні.
Маршрут не світився.
На табло — лише м’яке світло:
“Туди, де треба”.

2. Усередині

Він сів. Навпроти — жінка з волоссям, як срібло.
Потім — чоловік у плащі, хлопець із гітарою, дівчина з червоною сумкою.

У вагоні було тихо.
Але кожен, хто входив — неначе залишав щось за дверима:
свій біль, втому, зморшки.

3. Перша зупинка

На першій станції вийшла літня жінка.
Повернулася — молодою.

Вона озирнулася, наче щось згадала. І пішла.

— Ви це бачили? — прошепотів хтось.
— Так, але хіба ми не знали, що так буде? — відповів інший.

4. Рух

Потяг ішов м’яко, плавно.
Кожна станція — мов сон, мов відлуння пам’яті.

Вікна змінювались:
то сосновий ліс,
то двір із дитинства,
то берег, якого ніколи не існувало — але хотілося, щоб був.

5. Молодість у дзеркалі

Він дивився у скло вагона й бачив, як лінії обличчя стають м’якішими.
Очі — глибшими,
хребет — прямішим.

Зі шкіри сходив невидимий пил років.

6. Його станція

— Наступна — твоя, — сказала жінка з срібним волоссям,
хоч він нічого не питав.

Він вийшов.
Повітря пахло яблуками й свіжою фарбою.
Його ноги самі пішли знайомою стежкою.
І раптом він згадав:
він тут уже був — колись, до всього.

7. Потяг поїхав далі

Він озирнувся.
Потяг уже рушив. У вікні — інше обличчя, інший пасажир.
Теж чекає свого “туди, де треба”.

8. А місто…

…місто, в якому він опинився, не було на жодній мапі.
Та все в ньому було знайоме.

І тіло, і розум, і погляд — нарешті знову були одного віку.

Проєкт 20.0