У ті дні, коли замок тримався на краю світу й часу, серед його кам’яних стін жив монах із очима, що бачили більше, ніж дозволялося смертним. Кажуть, він відчував у собі і віру, і темряву водночас, і саме це привело його до зради. Під час турецької облоги XVII століття він показав ворогам таємний прохід, який ніби самі тіні оберігали від чужих очей.
Та чужинці не мали вдячності, а тільки холодну жорстокість. Монаха стратили так, що його тіло ніби ніколи не знайшло спокою, а голос — встиг проклясти камені, що ще довгі століття тримали його слова в собі. Кажуть, що його прокляття оселилося у стінах, у підземеллях, і навіть камені замку часом шепочуть: «Не забувайте мене».
Вечорами, коли вітер свище крізь бійниці, можна почути тихі кроки у коридорах, що давно порожні, і слабкий, немов подих душі, шепіт, який говорить про зраду, покарання і неминучу пам’ять. Кажуть, що монах блукає замком досі — не як людина, а як тінь його власної провини, і що його присутність відчуває кожен, хто намагається порушити спокій цих стін.