Кажуть, що у старому замку, де стіни пам’ятали кроки королів і шепіт загиблих, жила дівчина-служниця з очима кольору дощу після бурі. Вона закохалася в чужинця, воїна з чужих земель, який прийшов із війною на плечах і з обіцянками, що пахли свіжим полином і попелом. І саме ця любов, така ніжна і сліпуча, як світло, що пробивається крізь тріщини у кам’яних стінах, привела її до зради: вона показала йому таємний хід, відчинила ворота, і замок, який століттями стояв неприступно, впав перед ворогом.
Але серце чужинця не мало місця для вдячності чи співчуття. Деякі кажуть, що він вбив її, інші — що кинули в колодязь, де вода завжди була темна, немов сама ніч вирішила приховати її від світу. Вода, кажуть, пам’ятала її крики, і вони досі вібрують у глибині, коли місяць лежить на стінах замку, немов хтось невидимий уважно читає старі листи з минулого.
Відтоді її душа блукає замком. Її тінь іноді з’являється на сходах, на порозі або у колодязі, який пам’ятає її ім’я. Вночі можна почути тихі кроки, що стукають у камінь, як серце, яке ніколи не зупиняється, і шепіт, що говорить: «Я захищатиму вас, навіть якщо ніхто не просив». Кажуть, вона намагається закривати двері для нових загарбників, і що в її немовби нескінченому горі живе щось чисте й непохитне — любов, що стала тінню і водночас охоронцем.
Деякі перекази говорять, що це могла бути наречена, інші — юнак, який загинув із зрадою і відчайдушною ніжністю, але завжди одна і та сама сутність залишається: кохання, зрада, трагедія і дух, що не може знайти спокій, бо любов сильніша за смерть і сильніша за час.