В одному із замків, де час сповільнювався, а камені пам’ятали кроки давно минулих поколінь, жила донька господаря, закохана так, що її серце б’ялось крізь стіни. Її коханий пішов на війну і не повернувся, а вона кожного дня підіймалася на вежу, вдивляючись у далечінь, де небеса і земля зливалися в один туманний колір, сподіваючись побачити його силует на горизонті.
Дні, тижні, місяці й роки минали, а її очі залишалися вартовими на високій вежі. І час поступово розплутав її розум, мов павутиння, і одного дня вона просто зійшла з нього, залишивши тіло холодним і непритомним.
Після дощу кажуть, що на кам’яних стінах замку можна побачити її силует, тонкий і прозорий, немов витканий із туману і світла. Він не зникає, бо ні війна, ні смерть, ні забуття не могли відняти від неї надію. Місцеві шепочуть, що її постать дивиться на далечінь і чекає, як чекала за життя, і що у тих, хто проходить повз, серце раптом стискається від одночасної ніжності й смутку, бо любов іноді сильніша за саму смерть.