Степи Сергія Васильківського співають старі пісні, які чують лише ті, хто вміє слухати. Ріки шепочуть легенди, а дороги, що губляться вдалині, ведуть не в простір, а у час, де минуле і майбутнє злилися в одне. Козаки ступають по землі, а земля пам’ятає кожен їхній крок; хати і млини дихають історією, і дим із коминів перетворюється на пісні, що летять у небо.

У його картинах Україна жива: вона дихає, співає, ходить по степах і чекає, щоб її знову побачили. І тоді розумієш: історія, природа і люди — це одне ціле, а любов до землі ніколи не згасне.