На Володимирській гірці того ранку трапилося диво, яке ніхто не зміг би пояснити, навіть коли б усе місто зібралося разом. Сонце піднялося так низько, що його проміння торкалося самої землі, і на кожній сходинці, на кожній лаві з’явилися крихітні золоті тіні людей, яких уже не було серед живих. Вони сміялися і говорили, і здавалось, що навіть старі каштани нахилялися, щоб краще почути їхні слова.
У центрі гірки стояв чоловік, що завжди ходив з порожнім капелюхом. Того ранку він раптом відчув, що у його капелюсі з’явився вітер, що приносив голоси минулого, запахи Дніпра і смак яблук із дитинства. Він намагався зрозуміти, чи це видіння, чи справжнє місто вирішило розповісти йому свої таємниці. І в ту мить, коли повітря наповнилося невидимими нотами старих пісень і сміхом давно забутих дітей, чоловік зрозумів, що Володимирська гірка ніколи не була просто схилом. Вона була мостом між тим, що було, і тим, що ще буде, місцем, де місто шепотіло людині її власну долю.
Кожен, хто проходив там того ранку, відчував легкість часу, що знімав з плечей усі турботи, і бачив, як світ навколо тремтить, ніби готуючись зізнатися у власній таємниці. А коли сонце остаточно піднялося і золоті тіні зникли, залишилася лише тиша, пахощі каштанів і відчуття, що на Володимирській гірці можна було зустріти себе у минулому і майбутньому одночасно.
