Тут усе траплялося повільно, але назавжди. Крапля смоли, що падала з пораненої гілки, могла чекати століття, аби стати бурштиновим оком, у якому застрягала муха з дощового літа. Люди приходили й ішли, залишаючи по собі сліди, які ліс терпляче затирав мохом, немов сором’язливий архіваріус, що не любить зайвих свідків.