Волинський ліс не ріс — він накопичувався. Шар за шаром, як гріхи, які нікому було сповідувати. Тут земля була настільки стара, що забула, як виглядає небо, і трималася за коріння, мов за ребра мертвих. У цьому лісі навіть мертві не лежали спокійно — вони слухали.