У найчорнішій частині лісу стояли дерева без верхівок, ніби їх зламали руками. На них не росло листя — тільки мотузки з туману, на яких колихалися тіні. Це були не душі й не тіла, а залишки рішень: ті моменти, коли люди обирали мовчання замість крику. Волинський ліс харчувався саме ними.