Волинський ліс не вбивав. Він залишав. Людей — у проміжному стані між зникненням і пам’яттю. Вони виходили звідти мовчазні, з очима, що бачили занадто глибоко, і з тінню, яка більше не повторювала рухів тіла.

А коли останній звук зникав, ліс схилявся сам до себе, як старий монах, і продовжував свій нескінченний облік. Бо доки є кому зникати — Волинський ліс житиме.