Тут пам’ять не належала окремим істотам — вона текла, мов підземна річка. Коли падало дерево, земля здригалася не від болю, а від спогаду. Коріння знало історії тих, кого ховали без хрестів, і тому проростало криво, уникаючи чужих кісток. Навіть дощ ішов обережно, наче боявся змити імена.