Кажуть, що якщо зайти в ліс на світанку, можна зустріти жінку в чорній хустці, яка збирає гриби, не торкаючись землі. Вона померла сто років тому, але досі не знайшла дороги додому. Вона усміхається кожному подорожньому, бо вірить, що саме він допоможе їй згадати власне ім’я. Проте ніхто не затримується довше, ніж на кілька секунд — у Волинському лісі навіть співчуття має властивість розчинятися.