Волинський ліс пам’ятав більше, ніж будь-яка людина, і ніколи не поспішав цим хизуватися. Його пам’ять жила не в словах, а в тумані, що щоранку повільно піднімався з боліт, наче душі предків, яким не було куди йти. Тут час не рухався вперед — він ходив колами, як стара лисиця, що завжди поверталася до тієї самої галявини.