У селі, де час, здавалося, зупинився, стояла стара українська хата, мов закам’янілий спогад про забуті свята та весну, що завжди приходила запізніло. Дах її був із соломи, що пахла сонцем і дощем одночасно, а в кутах стіни підпиралися один одним, ніби боялися впасти під тягарем спогадів. Коли вітер заходив у вікна, він приносив із собою голоси предків, які сміялися й плакали одночасно, і земля здригалася від їхніх невидимих кроків.