У хаті було тепло, хоча грубка давно не топилася. Кожна дошка підлоги пам’ятала шепіт босих ніг, що ступали по ній поколіннями. На столі лежали чорнобривці в старій глиняній вазі, які ніколи не в’янули, а над піччю висіли старі фотографії: дід у кепці, бабуся з посмішкою, що могла розтопити лід навіть у січні. Інколи здавалось, що ці обличчя рухаються, коли ніхто не дивиться, і тихо переглядають усе, що відбувається в хаті, щоб переконатися, що ніхто не забув їхніх історій.
