Щоранку місто поверталося. Воно знову називало себе, розкладало пам’ять по кишенях і виходило дивитися на протоку. Бо Керч знала: навіть якщо світ розсипається, між двома морями завжди лишається місце для міста, яке пам’ятає, як чекати.

Дещо інше: