Місто жило так, ніби мало запасні серця. Коли одне втомлювалося від чекання, починало битися інше — вперте, солоне, з запахом водоростей. Тут уміли чекати: на дощ, що приходив без попередження; на листи, які запізнювалися на роки; на справедливість, що, як відомо, любить довгі дороги. Керч чекала, не зводячи очей з горизонту, де кораблі з’являлися раптово, мов спогади.