На галявині стояв самотній дуб, старий як пам’ять предків. Його гілки тягнулися до неба, ніби намагаючись дотягтися до забутого сонця. Під його корінням вода дзеркально відбивала небо, і здавалось, що кожен камінь там зберігає маленьку казку про минулі покоління. Маленькі гриби виростали, неначе спогади про нічні пригоди, про дощ і туман, що колись танцювали в лісі.