В повітрі відчувався запах стиглих яблук і сирої землі, змішаний із чимось магічним, ніби ліс сам навчився творити час і простір. Тиша тут не була порожнечею — вона шепотіла і сміялась, готуючись розповісти про те, що люди ще не вміють слухати. І навіть коли сонце ховалося за далеким горизонтом, у тумані з’являлися примарні фігури, що нагадували про загублені надії та забуті кохання, які осінь завжди повертає на мить, перш ніж знову забрати у ніч.