Коли світанок сповзає з Атлантики, наче стара ковдра з плечей океану, піраміди Ґуїмара стоять так, ніби вони завжди тут були — ще до того, як люди навчилися рахувати дні й ховати пам’ять у кишенях календарів. Вони не з каменю, а з часу: кожен базальтовий уступ зберігає шепіт рук, що складали його, не знаючи, кому і навіщо.