RDS‑27 (РДС‑27) — експериментальний радянський підсилений фісійний ядерний заряд, розроблений у середині 1950‑х років у межах програми вдосконалення атомної зброї СРСР. Він був призначений для перевірки принципів підсилення фісійного вибуху за допомогою термоядерного палива (дейтерій‑тритієвої суміші) та став важливим етапом на шляху до створення більш ефективних і компактних ядерних боєзарядів.
Загальна характеристика
RDS‑27 належав до класу так званих boosted fission weapons — ядерних бомб, у яких невелика кількість термоядерного палива використовується не для основного енерговиділення, а для підвищення ефективності реакції поділу. На відміну від термоядерних (водневих) бомб, де синтез є головним джерелом енергії, у RDS‑27 майже вся потужність вибуху походила від фісії плутонію або урану, а термоядерна реакція виконувала допоміжну роль.
Історичний контекст створення
Після випробувань перших радянських атомних бомб (RDS‑1, RDS‑2, RDS‑3) та успіху «шарового» термоядерного заряду RDS‑6S, радянські фізики зосередилися на підвищенні ефективності використання ядерного палива. Одним із перспективних напрямів стало підсилення фісійного заряду за допомогою нейтронів, що виникають під час короткочасної термоядерної реакції.
RDS‑27 розроблявся в наукових центрах радянського ядерного проєкту (КБ‑11, нині ВНДІЕФ) за участі провідних фізиків програми, яка курирувалася Ігорем Курчатовим. Основною метою було з’ясувати, наскільки ефективно дейтерій‑тритієве підсилення може збільшити потужність і надійність атомної бомби без різкого зростання її маси та габаритів.
Конструкція та принцип дії
RDS‑27 мав імплозійну схему, характерну для більшості радянських і американських атомних бомб того періоду. У центрі заряду розміщувався плутонієвий або урановий сердечник, оточений вибуховими лінзами, які забезпечували симетричне стискання до надкритичного стану.
Ключовою відмінністю RDS‑27 було введення невеликої кількості термоядерного палива (суміші дейтерію і тритію) в центральну частину або поблизу ядра. Під час імплозії та початкового поділу важких ядер температура й тиск ставали достатніми для запуску обмеженої реакції синтезу. Вивільнені при цьому швидкі нейтрони різко підвищували швидкість і повноту фісії, що приводило до зростання загальної потужності вибуху.
Випробування
RDS‑27 був випробуваний у 1955 році на Семипалатинському ядерному полігоні. Випробування носило експериментальний характер і було спрямоване на перевірку саме принципу підсилення, а не на негайне прийняття заряду на озброєння.
Потужність вибуху склала приблизно 250 кілотонн у тротиловому еквіваленті, що суттєво перевищувало типові значення для «чистих» фісійних бомб аналогічних розмірів. При цьому внесок термоядерної реакції в загальну енергію був відносно невеликим, але її роль у збільшенні нейтронного потоку виявилася критично важливою.
Технічні характеристики
- Тип: підсилена фісійна ядерна бомба (boosted fission).
- Основне паливо: плутоній або уран (фісійна частина).
- Підсилення: суміш дейтерію та тритію.
- Потужність вибуху: близько 250 кілотонн TNT.
- Дата випробування: 1955 рік.
- Місце випробування: Семипалатинський полігон, Казахська РСР.
- Статус: експериментальний заряд, не прийнятий на серійне озброєння.
Порівняння з іншими зарядами серії RDS
На відміну від RDS‑6S, який використовував частковий термоядерний синтез у «шаровій» схемі, RDS‑27 залишався по суті атомною бомбою, лише підсиленою термоядерними нейтронами. У порівнянні з компактними тактичними бомбами типу RDS‑4 або RDS‑5, він мав значно більшу потужність і був ближчим до стратегічних зарядів.
Водночас RDS‑27 не був повноцінною водневою бомбою і поступався за потенціалом масштабування двостадійним термоядерним пристроям, таким як RDS‑37.
Значення та вплив
RDS‑27 відіграв важливу роль у розвитку радянської ядерної зброї, довівши практичну цінність підсилення фісійних зарядів. Отримані під час його випробування дані були використані при створенні наступних поколінь ядерних боєголовок, зокрема компактніших і надійніших зарядів для авіаційних бомб і ракет.
Історичне значення
Хоча RDS‑27 не став серійною зброєю, він є показовим прикладом перехідного етапу між класичною атомною та повноцінною термоядерною зброєю. Цей проєкт засвідчив високий рівень радянської ядерної науки середини XX століття та зробив внесок у формування технологій, що визначили стратегічний баланс сил у період холодної війни.