RDS‑3 (РДС‑3) — третя радянська ядерна бомба серії імплозійних атомних бомб, створена та випробувана в СРСР у 1951 році. Це був важливий етап розвитку радянської атомної програми, оскільки саме ця бомба вперше була успішно випробувана шляхом скидання з бомбардувальника, а не детонації на вежі чи наземному стенді.
Історія створення
Розробка RDS‑3 велась на тлі активного розгортання радянської атомної програми після успішних випробувань RDS‑1 і RDS‑2. Mета полягала не лише у підвищенні потужності заряду, але й у створенні бойового варіанта атомної бомби, що може бути скинутий з літака‑носія, що відповідало військовим вимогам того часу.
Ця бомба також одержала кодову назву “Марія” (Mariya) у деяких джерелах, і західні розвідки називали її Joe‑3.
Конструкція та принцип дії
RDS‑3 була імплозійною фісійною (розщеплювальною) бомбою, що використовувала композитну конструкцію серцевини — у середині розташовувався ядерний «летючий» плутонієвий сердечник, а зовнішній шар був зроблений із урану‑235. Така конструкція дозволяла економно використовувати дефіцитний плутоній, одночасно забезпечуючи достатню потужність вибуху.
Цей тип «комбінованого заповнення» був відмінністю від попередніх RDS‑2, які мали повністю плутонієву серцевину, і дозволив оптимізувати виробництво ядерних боєзарядів.
Випробування
RDS‑3 була випробувана 18 жовтня 1951 року на Семипалатинському полігоні (Казахстан). Цей тест став першим радянським випробуванням атомного заряду методом скидання з літака: бомба була скинута з важкого бомбардувальника Ту‑4 з висоти близько 10 км і детонувала на висоті близько 400 м над землею.
Експерти визначили потужність вибуху приблизно в 42 кілотонни тротилового еквіваленту — це було помітно більше, ніж у RDS‑2, і значно більше, ніж у першої радянської ядерної бомби RDS‑1.
Технічні характеристики
- Тип: імплозійна фісійна ядерна бомба (атомна без термоядерного ступеня)
- Дата випробування: 18 жовтня 1951 року
- Місце випробування: Семипалатинський полігон (Казахстан)
- Метод випробування: скидання з літака (Ту‑4) та підрив на висоті ~400 м
- Потужність вибуху: приблизно 42 кілотонни TNT
- Конструкція боєзаряду: комбінований летючий плутонієвий сердечник і уран‑235 зовнішній шар
Відмінності від попередніх зарядів
На відміну від RDS‑1 та RDS‑2, які випробовувалися переважно на вежах або стаціонарних установках, RDS‑3 стала першим радянським ядерним пристроєм, що був скинутий з літака‑носія. Такий спосіб випробування був важливим кроком до бойового застосування атомної бомби в умовах повітряної війни.
Також конструкція серцевини з композиційних матеріалів допомагала зменшити використання дефіцитного плутонію та розширювала можливості масового виробництва радіоактивних зарядів.
Подальший розвиток і модифікації
Після успіху RDS‑3 конструктори продовжили удосконалювати ядерні заряди, включно з модифікаціями RDS‑3I, що мала зовнішній нейтронний генератор і більшу потужність (тестована в 1954 році), а також нові тактичні та стратегічні боєголовки.
Бойове та стратегічне значення
RDS‑3 була не лише технічним покращенням, але й стратегічним кроком для СРСР у ядерній гонці. Вона продемонструвала здатність радянських інженерів створювати бойові ядерні пристрої, які могли бути доставлені повітряним шляхом, що мало важливе значення для розвитку ядерної тріади і створення ядерної авіації.