Що буде, якщо прибрати всі годинники?
– тоді зникне час.
У нашому містечку одного ранку всі годинники зупинилися.
Не зламалися.
Не впали.
Не втратили стрілки.
Вони просто перестали рухатися.
Спочатку люди подумали, що це незручність. Вони звикли до часу, як до тіні: не помічали його, поки він ішов поруч. Вони запізнювалися, поспішали, чекали, рахували хвилини, ділили життя на відрізки, ніби воно було тканиною, яку можна розрізати ножицями.
А потім хтось зняв останній годинник зі стіни.
І місто стало тихішим.
Люди почали сперечатися.
— Чи означає це, що час зник? — питали одні.
— Ні, — відповідали інші. — Час був і до годинників.
А старий годинникар, який більше не мав роботи, сказав:
— Можливо, ви нарешті побачили різницю між часом і його мірою.
Бо годинник ніколи не створював час.
Він лише домовлявся з людьми про спосіб його рахувати.
Стрілки ділили безмежний рух світу на маленькі коробки. Ранок. День. Вечір. Рік. Вік. Вони давали людині відчуття порядку серед потоку, який неможливо зупинити.
Але люди поступово почали плутати карту з територією.
Вони вирішили, що те, що можна виміряти, є тим, що існує.
Без годинників вони раптом помітили інший час.
Час, коли дитина вперше вимовляє слово.
Час, коли дерево випускає новий лист.
Час, коли біль перестає бути таким гострим.
Час, коли людина раптом розуміє те, чого не могла зрозуміти роками.
Цей час не мав стрілок.
Він не поспішав.
Не запізнювався.
Не повторювався.
Один чоловік сказав:
— Але як ми тепер будемо знати, скільки минуло?
Старий годинникар відповів:
— А хіба раніше ви знали? Ви лише знали, скільки показував годинник.
Бо цифри на циферблаті були зручними, але не всемогутніми. Вони могли сказати, що минуло три години. Але не могли сказати, чи це були три години очікування, три години любові чи три години, які людина ніколи більше не захоче згадувати.
Час не жив у механізмах.
Він жив у змінах.
У пам’яті.
У тому, що вже не повернеться таким самим.
Місто без годинників не втратило час.
Воно втратило лише ілюзію, що час належить йому.
Через багато років люди знову повісили годинники на стіни. Але цього разу вони дивилися на них інакше.
Вони більше не бачили господаря.
Вони бачили інструмент.
Бо зрозуміли просту річ:
якщо прибрати всі годинники,
час не зникне.
Зникне лише наша домовленість про те, як його називати.
А сам час продовжить іти.
Тихо.
Без стрілок.
Без цифр.
Без потреби, щоб хтось його рахував.