Кажуть, що на Білосарайській косі не всі вогні запалюють живі. Старі моряки попереджали: якщо вночі туман стає густим, мов мокра вата, а хвилі раптом затихають — краще не дивитися довго на світло маяка.
Багато років тому тут жив мовчазний доглядач. Він майже не сходив з вежі, лише дивився в море, ніби чекав когось, хто так і не повернувся з хвиль. Однієї ночі налетів шторм, такий лютий, що море піднялося майже до підніжжя маяка. Корабель у затоці подавав сигнали, але човен доглядача зник у темряві разом із ним.
Наступного ранку шторм стих. Маяк стояв цілий, але доглядача ніхто більше не бачив.
Та відтоді іноді відбувається дивне.
У безмісячні ночі світло маяка починає обертатися трохи швидше, ніж повинно. І якщо стояти на піску достатньо довго, можна помітити на балконі вежі темний силует. Він стоїть нерухомо, ніби вдивляється у море — але ніколи не повертає голови до берега.
Місцеві рибалки кажуть, що це привид того самого доглядача. Він продовжує свою службу, але не всі кораблі, які він веде, доходять до порту.
Бо іноді світло маяка раптом блідне і на мить стає холодним, майже синім. Тоді хвилі починають шуміти так, ніби під ними щось рухається. А якщо в цей момент почути скрип старих сходів у вежі — це означає, що хтось піднімається нагору.
І старі люди на косі тихо кажуть:
у такі ночі маяк кличе не кораблі… а тих, хто вже належить морю.