Коли ми бачимо невідоме кошаче створіння, я називаю його котом, а моя дружина називає його кішкою.
У нашому містечку люди ніколи не сперечалися так палко, як через кішок.
Точніше — через одного й того самого кота.
Він міг вийти з-за рогу, неквапливо перейти площу, сісти на сонці й байдужим поглядом оглянути світ.
— Кіт, — казали чоловіки.
— Кішка, — відповідали жінки.
Ніхто не знав напевно.
Та й самій тварині це, здавалося, було цілком байдуже.
Одного дня маленький хлопчик запитав у старого вчителя:
— Хто ж із них має рацію?
Учитель усміхнувся.
— Обидва.
— Але ж це неможливо.
— Саме так починається більшість людських суперечок.
Люди дуже не люблять невизначеності. Вона здається їм порожнечею, яку потрібно негайно заповнити. Якщо чогось не знають — називають. Якщо не впевнені — припускають. Якщо бракує фактів — добудовують історію.
І майже завжди роблять це за образом самих себе.
Чоловік бачить у невідомому кота.
Жінка — кішку.
Не тому, що один із них знає більше.
А тому, що кожен починає світ із власного досвіду.
Старий учитель казав:
— Ми рідко дивимося на світ таким, яким він є.
Частіше ми дивимося на нього так, як звикли називати речі.
Назва приходить швидше за знання.
Іноді це корисно.
Іноді — небезпечно.
Бо варто лише дати ім’я невідомому, як розум майже одразу перестає його досліджувати.
Йому здається, що роботу вже завершено.
Але реальність не дуже цікавиться нашими назвами.
Вона спокійно залишається собою, поки ми сперечаємося про слова.
Кіт не стає кішкою через чиюсь думку.
І кішка не стає котом через чиюсь упевненість.
Світ не змінюється від того, що ми його назвали.
Змінюється лише наша впевненість.
Коли хлопчик виріс, він навчився ставити інше запитання.
Не «це кіт чи кішка?»
А:
«Що мені ще невідомо?»
І старий учитель сказав, що саме цього дня він став дорослим.
Бо зрілість починається не тоді, коли людина має відповіді.
А тоді, коли вона перестає боятися сказати:
«Я ще не знаю».
Іноді наймудріше слово — не «кіт».
І не «кішка».
А просто:
«Кішка з таємницею».