Але найстрашнішими були білі гриби біля старого цвинтаря. Вони не мали тіні. Навіть у полудень їхні ніжки залишалися оточені дивним світлом. Коли вітер проходив поміж них, вони тихо дзвеніли, наче скляні келихи. Люди замикали вікна, почувши цей звук, бо знали: десь поруч прокинувся спогад, який краще було не турбувати.
