Є місця, які не можна знайти на карті, навіть якщо вони давно позначені на ній. Феофанія — одне з таких місць. Вона починається не з дороги й не з воріт, а з тієї миті, коли людина раптом перестає поспішати. Наче саме повітря, густе від запаху липи, соснової смоли й вологого листя, переконує серце забути про годинник.

Кажуть, що дерева тут пам’ятають усіх, хто коли-небудь проходив між ними. Вони не називають імен, бо імена змінюються швидше, ніж кора. Але кожної весни, коли перше сонце торкається верхівок, дерева ніби впізнають тих, хто повернувся, і ледь помітно схиляють свої крони. Люди називають це вітром.

Ставки лежать серед пагорбів так спокійно, ніби вода навчилася мовчати раніше за людей. Якщо довго дивитися на їхню поверхню, можна повірити, що вона не відбиває небо, а зберігає його про запас на той день, коли місто втомиться від власних хмар. І тоді здається, що качки ковзають не по воді, а по шматочках забутого часу.

Київ завжди жив поруч із Феофанією, але ніколи не міг остаточно її приручити. Місто приходило сюди зі своїм гуркотом, автомобілями, телефонами й тривогами, однак щоразу поверталося назад трохи тихішим. Наче ліс умів забирати зайві слова, залишаючи тільки ті, які справді були потрібні.