І коли надвечір останній промінь сонця торкається шпиля собору, здається, що місто знову перегортає одну зі своїх нескінченних книг. На її сторінках не чорнило, а тіні людей, які жили тут задовго до нас. Вони не зникають — лише стають легшими за повітря, оселяючись у старих фасадах, дерев’яних дверях і кам’яних сходах.

Саме тому в Сенлісі іноді виникає відчуття, що варто на мить затриматися біля давньої брами, і вона відчиниться не в сусідній двір, а в інше століття, де дзенькіт ковалевого молота ще не стих, а торговці все ще сперечаються про ціну вовни під поглядом мовчазних мурів.