Історія лувійської цивілізації | Між мікенцями та хетами

Лувійська цивілізація — це сукупність народів, держав і культур пізньої бронзової та ранньої залізної доби, які розмовляли лувійською мовою й населяли значну частину західної, південної та центральної Анатолії (сучасна Туреччина). Вона існувала приблизно з початку II тисячоліття до н. е. до VIII–VII століть до н. е.

Лувійці стали одним із найважливіших культурних і політичних посередників між хетським світом Центральної Анатолії та мікенською цивілізацією материкової Греції. Саме тому їх часто називають цивілізацією «між мікенцями та хетами». Попри значний внесок у розвиток східного Середземномор’я, лувійська цивілізація довгий час залишалася недостатньо дослідженою через обмеженість письмових джерел і переважання хетських та грецьких історичних традицій.

Походження лувійців

Лувійці належали до анатолійської гілки індоєвропейських народів. Вони були близькими родичами хетів і палайців, але сформували окрему мовну та культурну спільноту ще на початку II тисячоліття до н. е.

Найдавніші згадки про лувійців походять із документів ассирійських торгових колоній у Канеші (Кюльтепе), датованих приблизно 1950–1700 роками до н. е. Уже тоді лувійська та хетська мови існували як окремі споріднені мови, що свідчить про тривале співіснування двох народів на території Анатолії.

Більшість дослідників вважає, що предки лувійців переселилися до Анатолії разом з іншими носіями анатолійських індоєвропейських мов у III тисячолітті до н. е., поступово змішавшись із місцевим населенням.

Географія та територія

Лувійці населяли величезний простір, що охоплював:

західну Анатолію;
південно-західне узбережжя Егейського моря;
Лікію;
Карію;
Пісідію;
Памфілію;
Кілікію;
частину центральної Анатолії;
після падіння Хетської держави — також північну Сирію.

На відміну від централізованої Хетської імперії, лувійський світ складався з десятків незалежних або напівнезалежних князівств, які лише час від часу об’єднувалися у військові союзи.

Найвідомішими лувійськими державами були:

Арцава;
Міра;
Сеха;
Хапалла;
Вілуса (багато дослідників ототожнюють її з легендарною Троєю);
Лука;
Кіззуватна.

Після падіння Хетської імперії виникли нові лувійські царства:

Каркемиш;
Мелід;
Табал;
Гургум;
Куммух;
Паттіна.

Лувійська мова

Лувійська мова належала до анатолійської групи індоєвропейських мов.

Вона є однією з найдавніше документованих індоєвропейських мов світу.

Існували дві основні системи письма:

клинописна лувійська;
ієрогліфічна лувійська.

Клинопис використовувався переважно в архівах Хетської держави, тоді як власна анатолійська ієрогліфіка стала основним письмом незалежних лувійських царств.

Після занепаду Хетської імперії саме лувійська мова залишалася основною мовою держав Південної Анатолії та Північної Сирії ще майже чотири століття.

Політичний устрій

Лувійський світ не був єдиною імперією.

Його основу становили окремі міста-держави та регіональні царства.

На чолі стояли царі, які:

керували військом;
здійснювали релігійні обряди;
контролювали міжнародну торгівлю;
укладали дипломатичні договори.

Багато князівств перебували у васальній залежності від Хетської держави, однак часто повставали або переходили на бік мікенських союзників.

Особливо відомими були численні повстання Арцави проти хетських царів у XIV–XIII століттях до н. е.

Відносини з Хетською імперією

Лувійці були найближчими сусідами хетів.

Відносини між ними змінювалися від мирного співіснування до масштабних воєн.

Багато лувійських земель входили до складу Хетської імперії як васальні князівства.

Водночас саме лувійська мова мала значний вплив на хетську. У хетських текстах міститься велика кількість лувійських запозичень, а лувійська широко використовувалася в релігійних обрядах імперії.

Відносини з мікенською цивілізацією

Саме західна Анатолія була контактною зоною між мікенськими греками та лувійцями.

Хетські архіви неодноразово згадують державу Аххіяву, яку більшість сучасних дослідників пов’язує з ахейською (мікенською) Грецією.

Лувійські князівства були як союзниками, так і супротивниками мікенців.

Особливо важливе значення мала Вілуса, яку більшість істориків пов’язує з Іліоном (Троєю).

Хетські документи згадують її царя Алаксанду, ім’я якого нагадує грецьке Александр (Паріс). Ці документи вважаються одними з найважливіших історичних свідчень, що могли лягти в основу пізнішої традиції про Троянську війну. Водночас пряме ототожнення всіх троянців із лувійцями залишається предметом дискусії.

Господарство

Основою економіки були:

землеробство;
садівництво;
виноградарство;
скотарство;
металургія бронзи;
текстильне виробництво;
морська торгівля.

Лувійські землі займали стратегічне положення між Егейським морем, Близьким Сходом та внутрішньою Анатолією, що робило їх важливою ланкою міжнародної торгівлі.

Через їхню територію проходили шляхи перевезення:

міді;
олова;
золота;
срібла;
деревини;
тканин;
кераміки.

Релігія

Релігія лувійців була політеїстичною.

Вони поклонялися:

богу Грози;
богині Сонця;
богині Кубабі;
місцевим покровителям міст;
численним природним духам.

Після входження частини лувійських земель до складу Хетської держави релігії двох народів значною мірою інтегрувалися.

Важливу роль відігравали:

священні гори;
джерела;
ритуальні процесії;
жертвоприношення;
культ предків.

Мистецтво та архітектура

Лувійське мистецтво найбільш відоме завдяки:

монументальним кам’яним рельєфам;
воротам із левами та сфінксами;
палацам;
храмам;
фортецям;
ієрогліфічним написам.

Після падіння Хетської імперії саме лувійські майстри створили мистецькі традиції так званих сиро-хетських царств.

Найкраще вони збереглися у Каркемиші, Меліді та Кара-Тепе.

Військова справа

Лувійські держави мали добре організовані війська.

Основу армії становили:

піхота;
колісничі;
лучники;
списники;
гарнізони фортець.

Морські князівства також володіли значними флотами, що брали участь у торгівлі та військових походах.

Лувійці та «народи моря»

Однією з найбільш дискусійних тем є роль лувійців у подіях близько 1200 року до н. е., коли відбувся крах цивілізацій пізньої бронзової доби.

Єгипетські джерела згадують серед нападників «народи моря», а серед них — народ Лука, який пов’язують із лувійською Лікією. Деякі сучасні дослідники припускають, що окремі лувійські князівства могли входити до коаліцій морських нападників. Водночас гіпотеза про єдину «лувійську конфедерацію», яка організувала вторгнення, не є загальновизнаною і викликає значні наукові дискусії.

Падіння лувійської цивілізації

Після приблизно 1200 року до н. е. більшість держав Західної Анатолії була зруйнована.

Причинами стали:

загальна криза бронзової доби;
руйнування міжнародної торговельної системи;
міждержавні війни;
внутрішні конфлікти;
переселення народів;
посилення Ассирії.

Проте лувійська культура не зникла одразу. У Південній Анатолії та Північній Сирії вона продовжувала існувати в неохетських (сиро-хетських) царствах до VIII–VII століть до н. е., доки ці держави не були підкорені Ассирійською імперією.

Археологічні пам’ятки

Найважливішими пам’ятками, пов’язаними з лувійською культурою, є:

Троя (Вілуса);
Каркемиш;
Хаттуса (де знайдено численні лувійські тексти);
Кара-Тепе;
Мелід;
Тархунтасса;
Арцава (регіон сучасного заходу Туреччини);
Лікія.

Останні археологічні дослідження також виявили сотні поселень доби середньої та пізньої бронзи в Західній Анатолії, що свідчить про значно щільніше заселення регіону, ніж вважалося раніше. Деякі дослідники розглядають ці дані як підтвердження існування потужної лувійської культурної зони, хоча масштаби її політичної єдності залишаються предметом наукової дискусії.

Значення лувійської цивілізації

Лувійська цивілізація стала важливою сполучною ланкою між культурами Егейського світу та Передньої Азії. Вона сприяла поширенню технологій, художніх традицій, релігійних культів і дипломатичних практик між Хетською імперією, мікенськими державами та країнами східного Середземномор’я. Лувійська мова залишалася однією з провідних мов Анатолії навіть після загибелі Хетської держави, а її ієрогліфічне письмо та монументальне мистецтво істотно вплинули на культуру неохетських царств. Сучасні археологічні відкриття дедалі більше підкреслюють вагому роль лувійців у політичній та культурній історії пізньої бронзової доби, хоча окремі реконструкції щодо їхнього впливу на Троянську війну чи «народи моря» залишаються гіпотетичними й активно обговорюються в науковій літературі.