Боярка — місто на Київщині, яке сьогодні часто сприймають лише як передмістя столиці, хоча його історія набагато глибша за звичне уявлення про місто-супутник. Воно виросло між сосновими лісами, старими шляхами до Києва і залізничною лінією, що у XIX столітті змінила долю тихого села Будаївки. Тут переплелися давньоруські городища, монастирські володіння Києво-Печерської лаври, козацька пам’ять, дачна культура імперської доби, українське культурне відродження і драматичні події ХХ століття.
Боярка — місто України, адміністративний центр Боярської міської громади у Фастівському районі Київської області. Розташована приблизно за 22 км на південний захід від Києва і входить до складу столичної агломерації. Площа міста становить близько 1300 га, з яких приблизно 550 га займає забудова. Населення у сучасний період становить понад 35 тисяч осіб.
Місто має своєрідну просторову структуру: залізниця ділить його на дві частини. На південному сході лежить історична Боярка — територія приватної забудови, пов’язана з давньою Будаївкою. На північному заході сформувалася Нова Боярка з багатоповерховими кварталами, що виникли переважно у другій половині ХХ століття.
Географічне положення і природне середовище
Боярка лежить на хвилястому плато між басейнами річок Ірпінь і Сіверка. Її головною природною рисою є соснові ліси, які століттями визначали характер місцевості. У цих лісах місто має не лише природний ресурс, а й власну атмосферу — тиху, дещо відсторонену від київського поспіху.
Саме ліси, піщані ґрунти й сухий клімат наприкінці XIX століття зробили Боярку одним із найвідоміших лікувально-кліматичних курортів поблизу Києва. Сюди приїздили люди із захворюваннями дихальної системи, шукаючи не тільки лікування, а й тиші, якої вже не було у великих містах.
Походження назви
Історія назви Боярки пов’язана з давніми поселеннями, які існували на цій території задовго до появи сучасного міста.
До середини XIX століття головним поселенням тут була Будаївка. Назва Боярка спочатку належала сусідньому селу, а згодом — залізничній станції, навколо якої почало формуватися нове поселення.
Існують різні пояснення походження топоніма. Одна з версій пов’язує його зі словом «байрак» — сухий яр або водороїна. Саме так у давніх описах околиці Києва могли називатися місцеві балки та розмиті водою долини.
Інша, поширеніша серед українських істориків і краєзнавців версія пов’язує назву з боярами Малковичами — давнім родом, який, за переказами та історичними реконструкціями, походив від древлянського князя Мала і володів землями поблизу річки Віти. У цій версії Боярка постає не випадковим географічним позначенням, а пам’яттю про давню систему князівських володінь Київської Русі.
Поблизу сучасної Боярки збереглися сліди давніх укріплених поселень, що підтверджують стратегічне значення цієї території. Тут проходили шляхи до Києва, а навколишні землі були частиною оборонного поясу навколо давньої столиці Русі.
Найдавніші поселення
Територія сучасної Боярки була заселена з давніх часів. Археологічні дослідження виявили поблизу міста поселення скіфської доби VIII–VII століть до нашої ери.
Пізніше тут існували слов’янські поселення та укріплення доби Київської Русі. Однією з найважливіших пам’яток є Будаївське городище — давнє замковище, розташоване на пагорбі, де нині стоїть Свято-Михайлівська церква та старий цвинтар.
Форма пагорба, його розташування серед води та сліди штучного походження свідчать про оборонний характер споруди. Городище було природним і водночас створеним людиною пунктом контролю над місцевістю.
Існує історична гіпотеза, що саме тут міг існувати давній двір княгині Ольги — Будутин весь, згаданий у літописах як місце народження Володимира Святославовича, майбутнього князя Київського і хрестителя Русі.
За літописними свідченнями, Будутин весь належав княгині Ользі. Хоча остаточна локалізація цієї літописної місцевості залишається предметом наукових дискусій, Будаївське городище залишається одним із найважливіших історичних символів Боярки.
Будаївка — історичне ядро міста
Справжнім попередником сучасної Боярки була Будаївка — давнє поселення, історія якого сягає часів Київської Русі.
У 1159 році грамота князя Андрія Боголюбського підтверджувала володіння Києво-Печерської лаври, серед яких згадувалися Васильків, Кожухівка та Будаївка. Відтоді поселення протягом століть залишалося пов’язаним із монастирськими землями.
На території давнього городища існував Лаврський двір із келіями та дерев’яною церквою. Тут мешкали лаврські посполиті, а навколо простягався великий монастирський ліс — Будаївський бір.
У XVI столітті Будаївка перебувала у складі Великого князівства Литовського, а після Люблінської унії 1569 року — Речі Посполитої. На певний час ці землі захопили князі Корецькі, однак у 1586 році король Стефан Баторій повернув їх Києво-Печерському монастирю.
Після Андрусівського договору 1667 року Будаївка увійшла до складу Київського полку Гетьманщини. Село стало частиною українського козацького простору, зберігаючи традиційний уклад життя, пов’язаний із землеробством, лісовими промислами та торгівлею з Києвом.
Монастирське село і духовне життя
У XVIII столітті Будаївка поступово відновлювалася після попередніх потрясінь. На пагорбі над річкою Притвіркою, яку раніше називали Бобредь, з’явилися нові церковні споруди.
У 1745 році згадуються наміри щодо будівництва храму, а до середини XVIII століття у селі вже діяла церква. Спочатку вона була присвячена Воскресінню Господньому, а згодом згадується як храм святих Жінок-мироносиць.
Опис Будаївки 1781 року залишив картину невеликого монастирського поселення: 22 хати, лаврський двір із келіями, дерев’яна церква та 131 мешканець. Навколо села стояв великий лаврський бір, який формував не лише економічне, а й природне обличчя місцевості.
Після секуляризації монастирських земель у XIX столітті Будаївка стала державним селом Київської губернії.
Боярка: місто залізниці, соснових лісів і української пам’яті
Історичний розвиток у ХХ столітті
Після революційних подій 1917 року Будаївка увійшла до складу Української Народної Республіки. У цей період поселення стало адміністративним центром волості, а одним із найпомітніших діячів місцевого самоврядування був Марко Семенович Шляховий (1887–1921), відомий серед населення під іменем Кармелюк. Як волосний комісар УНР він уособлював короткий період української адміністративної самостійності, коли старі сільські громади намагалися пристосуватися до нової політичної реальності.
Після встановлення радянської влади Будаївка залишалася місцевим адміністративним центром. У 1921–1923 роках вона була центром Будаївської волості Київського повіту, а в 1923–1930 роках — центром Будаївського району. Згодом населений пункт увійшов до складу Київської міськради, а пізніше — Київського району, перейменованого 1944 року на Києво-Святошинський.
У 1930-х роках історія Боярки, як і всієї України, була позначена трагедією Голодомору. Після катастрофи радянська влада почала створення Київського укріпленого району — системи оборонних споруд навколо столиці. Частина його ліній проходила через території сучасної Тарасівки, Юрівки та Віти-Поштової. Будівництво велося із залученням примусової праці місцевого населення.
Під час радянсько-німецької війни Боярка опинилася на одному з напрямків оборони Києва. Німецькі війська зайняли місто 1 серпня 1941 року. Окупація тривала понад два роки і завершилася 5 листопада 1943 року, коли радянські війська повернули контроль над населеним пунктом.
Післявоєнна Боярка і перетворення на місто
Після війни Боярка почала змінюватися швидше, ніж будь-коли раніше. У 1947 році неподалік Тарасівки було прокладено магістральний газопровід Дашава—Київ і споруджено компресорну станцію. Навколо неї виникло поселення газовиків, яке згодом стало одним із нових міських районів.
У 1950-х роках стара Будаївка та нові поселення біля залізниці поступово злилися в один населений пункт. 30 грудня 1956 року Боярка отримала статус міста. На той час тут проживало близько 10 тисяч мешканців.
У 1957 році до складу новоутвореного міста були включені поселення Ново-Боярка та Ново-Тарасівка. Водночас історична Боярка, що дала назву станції, була перейменована на Тарасівку. Так завершився складний процес, у якому давнє село Будаївка, залізнична станція Боярка та нові радянські квартали сформували сучасне місто.
У другій половині ХХ століття Боярка швидко розросталася. На захід від залізниці виникли нові житлові масиви, будувалися багатоповерхові будинки, школи, медичні установи, культурні заклади та підприємства. Символом промислового розвитку став завод «Іскра», що працював у галузі машинобудування.
Місто, яке колись приваблювало людей тишею соснових лісів і дачним життям, стало типовим містом-супутником Києва — місцем проживання тисяч людей, які щодня поєднували роботу в столиці з життям серед зелених масивів.
Місто між лісом і столицею
Сучасна Боярка зберігає незвичайну рису: вона одночасно є частиною київської агломерації і залишається окремим містом зі своєю пам’яттю. Її простір визначає залізниця, яка понад сто років тому дала початок новому поселенню. Вона ділить місто на дві різні історичні частини.
На південному сході лежить стара Боярка — територія приватної забудови, де ще можна відчути риси колишнього дачного поселення. Тут збереглися тихі вулиці, старі дерева, фрагменти дерев’яної архітектури та Будаївський цвинтар.
Північно-західна частина міста сформувалася переважно у радянський період. Це район багатоповерхових будинків, промислових підприємств і сучасної міської інфраструктури.
Таке поєднання різних епох створює особливий характер Боярки. Це місто не має чіткої межі між минулим і сучасним: дерев’яний будинок початку ХХ століття може стояти поруч із панельною забудовою 1970-х років, а за кілька хвилин ходьби від залізничного вокзалу починається сосновий ліс.
Населення і мовний склад
Чисельність населення Боярки змінювалася разом із розвитком міста. Якщо наприкінці XVIII століття в Будаївці проживало трохи більше сотні людей, то наприкінці XIX століття, після появи залізниці та розвитку дачного поселення, кількість мешканців почала швидко зростати.
У 1939 році населення становило близько 8,6 тисячі осіб, у 1959 році — майже 19,5 тисячі. Найбільшого розвитку місто досягло наприкінці ХХ століття: у 1989 році тут проживало понад 38 тисяч людей.
За переписом 2001 року більшість населення становили українці — 87,67 %. Росіяни складали близько 10 %, інші етнічні групи — менші частки. Українську мову рідною назвали понад 86 % мешканців.
Сьогодні населення Боярки становить близько 35–42 тисяч осіб залежно від методики обліку. Місто залишається одним із найбільших населених пунктів південно-західного напрямку Київщини.
Транспорт і зв’язок із Києвом
Вирішальним чинником розвитку Боярки завжди була близькість до Києва. Саме залізниця у XIX столітті перетворила тихе село на курортне поселення, а у XXI столітті вона стала основою щоденної мобільності міста.
Боярка має залізничну станцію, де зупиняються приміські електропоїзди та потяги підвищеного комфорту. Дорога до Києва займає близько 25 хвилин залізницею. Автомобільне сполучення забезпечують маршрути до столиці та сусідніх населених пунктів.
Місто розташоване поблизу Одеської траси, що робить його зручним для проживання тих, хто працює у Києві, але прагне залишатися ближче до природи.
Економіка та міська інфраструктура
Сучасна економіка Боярки поєднує промисловість, транспортну інфраструктуру, торгівлю та сферу послуг.
Важливе місце займають підприємства газової галузі, зокрема структури, пов’язані з обслуговуванням магістральних газопроводів. Історично значущими залишаються машинобудівні та виробничі підприємства, серед яких завод «Іскра», виробники вентиляційного обладнання, меблеві та швейні підприємства.
Близько дев’ятисот підприємств працюють у сфері торгівлі та послуг, формуючи сучасну економіку міста.
Міська інфраструктура включає школи, дитячі садки, медичні установи, культурні центри, бібліотеки та спортивні споруди. Боярка зберігає статус важливого освітнього й медичного осередку для навколишніх населених пунктів.
Культура, пам’ятки та історична пам’ять
Боярка належить до тих міст Київщини, чия культурна вага не визначається кількістю монументальних споруд. Її значення розкривається через мережу людських зв’язків, приватних історій, літературних зустрічей і тихих місць, де колись працювали люди, чиї імена стали частиною української та світової культури.
Наприкінці XIX — на початку XX століття Боярка була не просто дачним передмістям Києва. Вона стала своєрідною літньою лабораторією української культури. Соснові ліси, чисте повітря, близькість до столиці та відносна віддаленість від міської метушні створили умови, за яких тут оселялися письменники, художники, композитори, науковці та громадські діячі.
У цьому сенсі Боярка була подібною до багатьох європейських курортних місць, де природа ставала не лише фоном для відпочинку, а простором для творчої роботи. Її історія — це історія не великих імперських будівель, а літніх веранд, лісових доріг, розмов за столом і рукописів, написаних серед сосен.
Олександр Кониський і духовний символ України
Найвідоміша культурна сторінка Боярки пов’язана з ім’ям Олександра Кониського (1836–1900) — українського письменника, педагога, правника, громадського діяча та одного з організаторів українського національного руху другої половини XIX століття.
Останні роки життя Кониський провів у Боярці, де мав дачу серед соснового лісу. Тут він працював над літературними творами, займався громадською діяльністю, підтримував зв’язки з українськими інтелектуальними колами Києва та приймав однодумців.
Саме в Боярці 1885 року він написав слова духовної молитви:
«Боже великий, єдиний,
нам Україну храни».
Текст був створений як звернення за долю українського народу. Музику до нього згодом написав Микола Лисенко. Композиція швидко набула широкого поширення і стала одним із найвідоміших духовних творів української культури.
Протягом десятиліть ця пісня звучала в українських храмах, у середовищі еміграції, під час визвольних рухів XX століття, а у XXI столітті — під час Революції Гідності та російсько-української війни. Через цей твір Боярка отримала особливе місце в культурній географії України: це місто, де в тиші передміського лісу народилися слова, що стали молитвою нації.
Микола Лисенко і музична традиція Боярки
Ім’я Миколи Лисенка (1842–1912) також нерозривно пов’язане з Бояркою. Великий український композитор часто бував у цьому місці, яке приваблювало його атмосферою спокою та близькістю до українського культурного середовища.
Саме співпраця Кониського і Лисенка стала одним із найяскравіших прикладів культурного відродження кінця XIX століття. Поєднання літературного слова й музичної традиції створило твір, який пережив політичні зміни, заборони та історичні катастрофи.
Боярка у цьому контексті постає не просто місцем перебування відомого композитора, а одним із просторів, де формувалася українська модерна культура.
Родина Кістяківських і науковий вимір міста
Окрему сторінку історії Боярки становить родина Кістяківських — одна з найвідоміших інтелектуальних династій України.
Їхня садиба була одним із місць зустрічей учених, правників, філософів і письменників. У цьому середовищі поєднувалися українська культурна традиція, європейська наукова думка та інтерес до суспільних реформ.
Олександр Кістяківський (1833–1885) був професором Університету Святого Володимира в Києві, одним із засновників української кримінально-правової науки. Він досліджував історію права, українські звичаї та проблеми гуманізації законодавства.
Його син Богдан Кістяківський (1868–1920) став одним із найвизначніших українських філософів права початку XX століття. Його праці про правову державу, громадянське суспільство та свободу особистості стали частиною європейської політичної думки.
Онук Олександра Кістяківського — Георгій (Джордж) Кістяківський (1900–1982) — досяг світового визнання як фізико-хімік. Після еміграції до США він став одним із учасників Мангеттенського проєкту зі створення першої атомної бомби, а після Другої світової війни був науковим радником президента США Дуайта Ейзенхауера.
Історія цієї родини показує, як невеликий лісовий населений пункт під Києвом міг бути пов’язаний із великими інтелектуальними процесами світового масштабу.
Боярка і українська інтелігенція
У різні роки з Бояркою були пов’язані імена багатьох діячів української та європейської культури.
Тут бували або жили:
- Борис Грінченко — письменник, мовознавець, укладач одного з перших фундаментальних словників української мови;
- Марія Заньковецька — видатна актриса українського театру;
- Шолом-Алейхем — автор творів про життя єврейських громад Східної Європи;
- Олександр Богомазов — представник українського модернізму;
- Володимир Самійленко — поет, сатирик і перекладач, похований у Боярці.
Для багатьох із них Боярка була не просто місцем відпочинку. Це був простір відновлення, праці та спілкування. У літній тиші передмістя Києва формувалися ідеї, які пізніше виходили далеко за межі міста.
Дачна архітектура Боярки
Однією з найхарактерніших рис старої Боярки була її дачна забудова.
Наприкінці XIX століття вздовж нових вулиць, особливо в районі сучасної вулиці Хрещатик, з’явилися дерев’яні вілли, пансіони та приватні будинки. Вони поєднували традиції українського дерев’яного будівництва з елементами європейської курортної архітектури.
Для цих споруд були характерні:
- відкриті веранди;
- різьблені дерев’яні деталі;
- високі дахи та мансарди;
- просторі сади;
- близькість до лісу.
Ці будинки створювали особливу атмосферу «лісового міста» — місця, де архітектура не змагалася з природою, а намагалася існувати разом із нею.
У XX столітті значна частина дачної забудови була втрачена через війни, перебудови та урбанізацію. Проте окремі старі будинки й досі нагадують про час, коли Боярка була одним із найвідоміших курортних поселень Київщини.
Храми та історичні пам’ятки
Однією з головних історичних пам’яток міста є городище Будаївки — давнє укріплене поселення, розташоване на пагорбі, де нині знаходиться Свято-Михайлівська церква та старий цвинтар.
Археологічна пам’ятка пов’язана з давньоруським періодом і, за окремими гіпотезами, може бути пов’язана з літописним Будутином — місцем, яке згадується у зв’язку з народженням майбутнього князя Володимира Святославича.
У XVIII столітті на цьому місці існував лаврський двір Києво-Печерського монастиря з дерев’яною церквою та господарськими спорудами.
Сучасна Свято-Михайлівська церква стала духовним центром старої частини міста. Її історія продовжує традицію храмового життя, що існувала тут століттями.
Пам’ятники та символи міста
Історична пам’ять Боярки представлена різними епохами. У місті встановлено пам’ятні знаки, присвячені діячам Української революції, культурним постатям і подіям радянського періоду.
Серед них:
- барельєф Євген Коновалець на будівлі школи №2, де у 1918 році містився штаб Осадного корпусу Січових стрільців;
- пам’ятний знак Марку Шляховому (Кармелюку), діячу УНР;
- пам’ятник Павлу Корчагіну як нагадування про радянську культурну пам’ять;
- пам’ятник Юрію Отмарштейну;
- паровоз К-15776 «Кукушка», встановлений 1989 року як символ подій зими 1921 року, коли вузькоколійна залізниця забезпечувала Київ паливом під час кризи.
Особливе місце займає Будаївський цвинтар, де поховані воїни Армії УНР. Після руйнування радянською владою частина кладовища була відновлена у XXI столітті.
Відомі особистості, пов’язані з Бояркою
Історія Боярки — це не лише історія поселення, залізниці чи адміністративних змін. Це також історія людей, які залишили тут слід своїми ідеями, працею і творчістю. Для невеликого міста поблизу столиці характерна особлива риса: воно ніколи не було ізольованим. Через близькість до Києва Боярка постійно перебувала у полі культурного, наукового та політичного життя України.
У різні періоди тут жили, працювали, лікувалися або бували представники літератури, мистецтва, науки, військової та громадської діяльності.
Письменники, художники і митці
Окрім Олександра Кониського, Миколи Лисенка та інших діячів українського відродження, із Бояркою пов’язані численні представники культури.
Володимир Самійленко останні роки життя провів у Боярці й був похований біля Свято-Михайлівської церкви на території давнього городища. Його творчість поєднувала тонку ліричність, сатиру та глибоке відчуття української мови.
Микола Пимоненко, один із найвідоміших українських художників кінця XIX — початку XX століття, також мав зв’язок із київськими передмістями, серед яких і Боярка. Його творчість відображала життя українського села, народні традиції та повсякденність.
Микола Лисенко, Борис Грінченко, Марія Заньковецька та інші діячі української культури створювали ту атмосферу, завдяки якій Боярка стала одним із культурних передмість Києва.
Особливе місце займає перебування у місті Шолом-Алейхем. Його зв’язок із київськими околицями відобразив багатонаціональний характер регіону, де українська, єврейська, польська та інші культурні традиції існували поруч.
Серед митців XX століття, пов’язаних із Бояркою, — художники Федір Глущук, Юрій Мохор, Олександр Терентьєв, Олександр Ткаченко, Василь Ярославський, Григорій Балюн, письменники Яків Баш, Володимир Симоненко, Володимир Забаштанський, Володимир П’янов та інші представники літературного й мистецького середовища.
Іван Коваленко і традиція громадянської мужності
Окреме місце в історії міста займає постать Іван Коваленко (1919–2001) — поета, педагога, перекладача, дисидента та політв’язня радянської доби.
Майже пів століття він прожив у Боярці, де працював учителем і створював власну поетичну спадщину. Його творчість стала частиною руху українського шістдесятництва та боротьби за збереження української мови й культурної ідентичності.
На честь Івана Коваленка в місті названа вулиця, а щороку проводиться мистецький фестиваль його імені, що об’єднує молодих поетів, музикантів і виконавців.
Військові та державні діячі
Важливе місце в історії Боярки займає Євген Коновалець (1891–1938).
У листопаді–грудні 1918 року в будівлі сучасної школи №2 розташовувався штаб Осадного корпусу Січових стрільців під його керівництвом. Ця подія пов’язує місто з одним із найскладніших періодів української революції 1917–1921 років.
Марко Семенович Шляховий (1887–1921), відомий серед місцевих жителів як Кармелюк, був волосним комісаром Української Народної Республіки. Його діяльність стала частиною історії українського місцевого самоврядування періоду визвольних змагань.
Серед сучасних представників військової історії міста — мешканці Боярки, які брали участь у російсько-українській війні. Серед них Сергій Рибачук, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня за захист державного суверенітету України.
Науковці та уродженці міста
Боярка дала Україні та світу низку людей, які працювали у різних галузях науки, культури й суспільного життя.
Серед уродженців міста:
Володимир Святославич — постать, яку окремі історичні гіпотези пов’язують із літописним Будутином, хоча це питання залишається предметом наукових дискусій.
Георгій Кістяківський — видатний учений, який зробив внесок у розвиток фізичної хімії та брав участь у створенні першої атомної бомби.
Олександра Матвійчук — українська правозахисниця, голова організації «Центр громадянських свобод», яка у 2022 році отримала Нобелівську премію миру.
Макс Левін — фотокореспондент, відомий документальними роботами про події в Україні, який загинув під час російського вторгнення 2022 року.
Серед інших уродженців та мешканців міста — художники, музиканти, письменники, науковці, спортсмени й громадські діячі: Євген Гудзь, засновник гурту Gogol Bordello, астроном Михайло Диченко, дипломат Юрій Клименко, кінорежисер Аркадій Микульський, поет Василь Лобко та багато інших.
Освіта і культурні установи
Освітня система Боярки сформувалася разом із розвитком міста у XX столітті. Сьогодні тут діють загальноосвітні школи, дитячі садки, музична школа, заклади позашкільної освіти та спеціалізовані навчальні установи.
Важливим освітнім осередком є Боярський коледж екології і природних ресурсів, який готує спеціалістів природничого та технічного напрямів.
У місті працює краєзнавчий музей, створений на базі колишнього літературно-меморіального музею Миколи Островського. Його колекція налічує понад дев’ять тисяч предметів основного та науково-допоміжного фондів.
Музей виконує не лише функцію збереження речей минулого. Він є місцем зустрічей, виставок, презентацій і дослідження локальної історії — тієї щоденної історії, яка часто залишається поза межами великих підручників.
Рекреація і природне середовище
Природа завжди була головним ресурсом Боярки. Саме соснові ліси зробили її відомим кліматичним курортом наприкінці XIX століття.
Навіть після урбанізації місто зберегло значні зелені території. Лісові масиви навколо Боярки залишаються важливою частиною її ідентичності.
У місті розташовані медичні та оздоровчі установи, серед яких дитячі санаторії, лікарні, реабілітаційні центри. Особливе значення має близькість до лісу, яка продовжує визначати якість міського середовища.
Сучасне культурне життя
Сучасна Боярка підтримує традицію міста культури через фестивалі, мистецькі події та громадські ініціативи.
Щороку тут проводяться:
- веломарафон «Боярка 24»;
- історично-музичний фестиваль «Під Покровом Тризуба», започаткований 2016 року;
- молодіжний мистецький фестиваль імені Івана Коваленка.
Ці події продовжують ту саму традицію, яка виникла понад століття тому: Боярка залишається місцем зустрічі людей, ідей і пам’яті.
Боярка у ХХІ столітті
Сьогодні Боярка — це місто на межі двох світів. З одного боку, вона є частиною великої київської агломерації, територією щоденних поїздок, нової забудови та сучасної економіки. З іншого — вона зберігає повільніший ритм старого лісового міста, де за поворотом дороги можна зустріти старий цвинтар, дерев’яну дачу або пагорб давнього городища.
Її історія не вкладається в одну епоху. Тут переплітаються Київська Русь і Гетьманщина, монастирські володіння і залізнична модернізація, українське культурне відродження і радянська індустріалізація, пам’ять про визвольні змагання і сучасна боротьба за незалежність.
Боярка не є містом великих площ чи імперських споруд. Її сила — у шарах часу, які залишилися один над одним: у лісах, де писалися тексти, у залізниці, що змінила долю поселення, у людях, чиї імена стали частиною української історії.
Саме тому Боярка залишається одним із тих міст Київщини, які відкриваються не з першого погляду. Її потрібно читати, як стару книгу: сторінка за сторінкою, від Будаївського городища до сучасного міста, яке продовжує писати власну історію.