Борзна — місто в Ніжинському районі Чернігівської області, адміністративний центр Борзнянської міської територіальної громади. Воно лежить серед лівобережної рівнини, на берегах Борзенки — невеликої річки, яка через Борзну, річку Борзну, Доч, Десну й Дніпро зрештою виносить свої води до Чорного моря. Сьогодні це невелике місто, але його минуле значно більше за його теперішній масштаб: тут перетиналися козацькі дороги, повітова торгівля, українське культурне відродження ХІХ століття, радянська модернізація та новітня війна.
Назва і місце
Борзна розташована на сході Чернігівської області, у природному переході між Поліссям і лісостепом. Місто стоїть у долині Борзенки, правої притоки річки Борзни; сама Борзна є лівою притокою Дочі й належить до басейну Дніпра. Борзенка має довжину близько 50 км, а Борзна — 46 км. Їхні долини з невисокими заплавами й плавними вигинами багато в чому визначили характер місцевого ландшафту.
Назва міста, найімовірніше, пов’язана з однойменним гідронімом. Етимологія самого гідроніма не є цілком однозначною; у старих джерелах фіксуються різні форми назви. Важливо, що річка і поселення впродовж століть існували як єдиний топонімічний комплекс.
Географія та природне середовище
Борзна лежить на рівнинній території Чернігівщини. Для околиць характерні широкі долини, заплави, орні землі, луки, невеликі лісові масиви та водойми. Північніше природний ландшафт поступово набуває поліського характеру, тоді як південніші території тяжіють до лісостепу. Для колишнього Борзнянського району описувалися соснові, вільхові, дубові та осикові ліси, невеликі річки й озера.
Річка Борзенка, на якій безпосередньо стоїть місто, бере початок поблизу Тиниці. Її долина коритоподібна, місцями сягає двох кілометрів завширшки; заплава має ширину від приблизно 50 до 800 метрів. Річка живиться змішаним стоком, замерзає зазвичай у грудні й скресає в березні.
Річка Борзна починається поблизу Великої Загорівки. Її басейн охоплює значну частину навколишньої території, а найбільшою притокою є Борзенка. Водна система Борзнянщини через Доч, Березу й Лож пов’язана з Десною та Дніпром.
У ландшафті Борзни є сліди старого господарського освоєння. Частина водойм виникла на місці колишніх глиняних кар’єрів. Такі місця поступово стали частиною міського природного середовища й сьогодні мають значення для локального біорізноманіття.
Адміністративний статус
До липня 2020 року Борзна була адміністративним центром Борзнянського району. Після адміністративно-територіальної реформи район ліквідовано, а місто стало центром Борзнянської міської територіальної громади у складі Ніжинського району Чернігівської області.
Борзнянська громада є міською територіальною громадою. За даними порталу «Децентралізація», її площа становить 538,1 км², до складу входять 22 населені пункти. На порталі зустрічаються різні актуалізовані значення чисельності населення громади — зокрема 15 673 та 16 661 особа, що, ймовірно, пов’язано з оновленням статистичної бази. Тому для сучасної чисельності населення громади коректніше користуватися саме поточними реєстровими даними, а не намагатися вивести цифру з перепису 2001 року.
Чисельність населення власне міста за доступними статистичними даними істотно скоротилася протягом останніх десятиліть: Державна служба статистики наводить 9 775 міських жителів на 1 січня 2020 року; у 2001 році ЕСУ подавала 11 707 осіб.
Давнє заселення
Територія Борзни була заселена задовго до появи самого міста. Археологи виявили поблизу поселення доби бронзи, скіфські поховання, городища та поселення різних епох. Безпосередньо під Борзною досліджено кургани з похованнями, пов’язаними зі скіфським часом, а також пам’ятки черняхівської культури.
Археологічні матеріали Борзнянщини охоплюють надзвичайно широкий часовий діапазон: від поселень ІІ тисячоліття до н. е. до пам’яток пізнього середньовіччя. Біля Гришівки виявлено сліди неолітичного, бронзового та скіфо-сарматського часу; скіфські кургани відомі також біля Комарівки та Червоного Озера.
У ширшому регіоні відомі пам’ятки Київської Русі. На Борзнянщині археологи фіксували давні городища в Борзні, Ядутах, Великій Дочі та інших місцях. У Борзні й Нових Млинах знайдено скарби арабських монет VII–VIII століть, що нагадують: задовго до козацької доби ця земля була включена до великих торговельних і культурних просторів Східної Європи.
Виникнення міста
Сучасна Борзна бере початок із поселення XVI століття. Точна дата виникнення міста невідома, і серед дослідників існують різні погляди на його ранню історію. Енциклопедія історії України говорить про село Борзну, що існувало від середини XVI століття; у 1500–1618 роках територія перебувала під владою Московської держави, а згодом увійшла до складу Речі Посполитої.
У списку історичних населених місць України Борзна іноді фігурує з набагато давнішою датою — 1239 роком. Однак ця дата не узгоджується з академічними енциклопедичними джерелами, які відносять формування сучасного поселення до XVI століття. Тому 1239 рік слід розглядати як дискусійну або похідну від ширшої історії заселення території, а не як безсумнівну дату заснування сучасної Борзни.
Магдебурзьке право і фортеця
Борзна стала одним із міських осередків Лівобережжя в першій половині XVII століття. Дата надання Магдебурзького права в джерелах розходиться: Енциклопедія історії України вказує 1634 рік, тоді як Енциклопедія Сучасної України — 1643-й. Обидва джерела сходяться в тому, що саме в цей період Борзна набувала міських прав та нового адміністративного значення.
У XVII столітті тут спорудили фортецю. Вона стала частиною оборонної системи козацького Лівобережжя — дерев’яно-земляним укріпленням із баштами, пристосованим до воєнної нестабільності доби. Після руйнування 1663 року Борзну відбудували знову як укріплений населений пункт.
Сьогодні фортеця не існує як цілісний архітектурний об’єкт. Її присутність зберігається передусім у топографії, археології та історичній пам’яті міста.
Борзнянський полк
Найяскравіший період ранньої міської історії пов’язаний із Козацько-Гетьманською державою. У 1648 році, на початку повстання під проводом Богдана Хмельницького, Борзна стала центром Борзнянського полку. Його організатором і першим полковником був Мартин Небаба.
Історія полку була короткою й неспокійною. У 1649 році його територію включили до Чернігівського полку; 1654 року Борзнянський полк відновили, а вже 1655-го остаточно ліквідували та приєднали до Ніжинського полку. Після цього Борзна залишалася центром сотні Ніжинського полку до ліквідації полково-сотенного устрою.
У лютому 1654 року в Борзні відбулася присяга місцевої козацької старшини, козаків і міщан московському цареві. За тогочасним записом, присягу склали сотник, писар, осавул, хорунжий, отамани, 527 козаків і 603 міщани — разом 1159 осіб. Цей документ є важливим свідченням масштабу поселення та його суспільної структури в середині XVII століття.
Борзна після Чорної ради
Однією з найпохмуріших сторінок міської історії став 1663 рік. Після Ніжинської Чорної ради, яка завершилася обранням Івана Брюховецького гетьманом Лівобережної України, його суперники Яким Сомко та Василь Золотаренко були страчені в Борзні.
18 вересня 1663 року на міському ринковому майдані було виконано вироки щодо Сомка, Золотаренка та інших представників козацької старшини. Національний музей історії України підтверджує, що страти відбулися саме в Борзні, за вироком військового суду, затвердженим царською грамотою.
Ця подія набула особливого значення в українській культурній пам’яті завдяки Пантелеймону Кулішу. Його роман «Чорна рада» повернув події 1663 року в українську літературу, а Борзна стала одним із місць, де історична трагедія перейшла в літературний міф.
Борзна у XVIII столітті
У XVIII столітті Борзна залишалася сотенним містом Ніжинського полку. Значну частину місцевих земель і дворів контролювала козацька старшина; серед власників згадуються представники роду Кочубеїв.
У другій половині XVIII століття Російська імперія почала систематично ліквідовувати полково-сотенний устрій Гетьманщини. Ця зміна означала не просто новий адміністративний поділ: разом із ним зникала ціла політична система, у якій міста Лівобережжя були центрами полків, сотень і місцевого козацького самоврядування.
1781 року створено Борзнянський повіт у складі Чернігівського намісництва. Від 1796 року він входив до Малоросійської губернії, а від 1802-го — до Чернігівської губернії. Від козацького сотенного центру Борзна поступово перетворювалася на імперське повітове місто.
Повітове місто
У XIX столітті Борзна стала адміністративним і торговельним центром значної округи. На початку століття тут мешкало близько 6,6 тисячі осіб; згодом населення зростало, а місто дедалі виразніше набувало рис повітового торговельного центру.
У 1807 році в Борзні відкрили повітове училище, а 1912 року — вище початкове училище. Освітні заклади були важливими не лише як місця навчання: через них у провінційне місто проникали нові ідеї, книжки, професії та уявлення про світ.
Торгівля та промисловість
Від середини XIX століття Борзна була центром хлібної торгівлі. Її економіка спиралася на навколишнє сільське господарство, переробку сировини та ремесла.
У 1855 році тут працювали два цегельні заводи; 1866 року згадуються вже три цегельні та п’ять гончарних підприємств. Наприкінці XIX століття економічна картина стала різноманітнішою: діяли цукровий і два винокурні заводи, чотирнадцять цегельних та п’ять шкіряних підприємств.
Ці цифри розповідають про Борзну не менше, ніж її герби чи портрети відомих уродженців. Місто було не тільки адміністративним пунктом на карті — воно мало власну економічну тканину, запахи цегельних печей, глини, зерна, шкіри й спиртового виробництва.
Борзна і Тарас Шевченко
Узимку 1847 року Борзну відвідав Тарас Шевченко. Його перебування стало одним із найвідоміших епізодів культурної історії міста. На пам’ять про поета тут встановлено пам’ятник і окремий пам’ятний знак, пов’язаний із його перебуванням на Борзнянщині.
Шевченко був пов’язаний із краєм не лише подорожами. Через родину Білозерських і майбутню дружину Пантелеймона Куліша Ганну Барвінок Борзнянщина входила до ширшого кола українського інтелектуального життя середини XIX століття.
Марко Вовчок і культурне середовище
У 1861–1863 роках Борзну відвідувала Марко Вовчок. Місто й навколишні хутори в цей час уже були частиною культурної географії українського письменства.
У Борзні та на Борзнянщині бували також Микола Ґе, Любов Яновська, Федір Богушевич та інші діячі культури. Це була особлива риса місцевої історії: відносно невеликий повітовий центр опинився на перетині особистих мереж українських письменників, художників, педагогів і громадських діячів.
Пантелеймон Куліш і Мотронівка
Найсильніший культурний зв’язок Борзни з українською літературою пов’язаний із Пантелеймоном Кулішем та Ганною Барвінок.
Неподалік Борзни, на хуторі Мотронівка, подружжя провело останні десятиліття життя Куліша. Тут він жив, працював, перекладав, писав, сперечався із сучасниками й поступово відходив від великого літературного світу до майже усамітненого життя. Куліш помер у Мотронівці 1897 року й похований там разом із Ганною Барвінок.
Саме тут нині розташований музей-заповідник «Ганнина пустинь». Його засновано 2002 року на місці колишньої Мотронівки. Комплекс пов’язаний не лише з Кулішем і Ганною Барвінок, а й із Василем Білозерським, одним з організаторів Кирило-Мефодіївського братства.
Музейний комплекс включає відтворену хату Кулішів, місця поховань, каплицю, хрести, липову алею та меморіальні композиції. Тут проводять літературні зустрічі, конференції та мистецькі заходи.
Особливого символізму місцю додає те, що Тарас Шевченко був старшим боярином на весіллі Пантелеймона Куліша та Олександри Білозерської 1847 року. Так Борзнянщина виявляється точкою, де в одному ландшафті перетинаються біографії кількох ключових постатей українського культурного XIX століття.
Освіта і Христина Алчевська
Борзна дала Україні низку діячів освіти й науки. Найвідомішою серед них була Христина Алчевська, педагогиня й організаторка народної освіти. Вона народилася в Борзні 1841 року.
Із Борзнянщиною також пов’язані академік-фізіолог Євген Вотчал, філософ і медик Данило Велланський, мовознавці та педагоги, митці й письменники. Місцева інтелектуальна традиція формувалася не в університетському центрі, а в місті, яке саме було провінційним осередком освіти, торгівлі й адміністрації.
Музейна історія
Борзна має незвичайно сильну для свого розміру музейну традицію.
Перший краєзнавчий музей пов’язують із художником і педагогом Андроніком Лазарчуком, який 1922 року став ініціатором його створення. Лазарчук збирав твори Миколи Ґе та інші матеріали, пов’язані з історією краю.
Сучасний Борзнянський народний історико-краєзнавчий музей продовжує цю традицію. Його експозиція присвячена багатовіковій історії Борзни та Борзнянщини, археології, культурі, видатним мешканцям і місцевій пам’яті.
Олександр Саєнко
Інший важливий культурний центр міста — музей-садиба Олександра Саєнка, українського художника-декоратора, народного художника України, уродженця Борзни.
Музей відкрили 1996 року в будинку родини Саєнків. У ньому зберігаються твори митця, декоративні композиції, предмети побуту та матеріали, пов’язані з його життям.
Саєнко створив власний світ декоративного мистецтва, у якому народний орнамент, солома, дерево, тканина й українська образність ставали матеріалом монументального мистецтва. Його музей у Борзні тому є не просто меморіальним будинком, а одним із рідкісних місць, де можна побачити локальну культуру не як архів, а як художню мову.
У 2023 році Чернігівська обласна рада ухвалила рішення про реорганізацію музею шляхом приєднання до Чернігівського обласного художнього музею імені Григорія Галагана із забезпеченням функціонування відокремленого структурного підрозділу в Борзні.
Архітектурна спадщина
Архітектурний образ старої Борзни значною мірою сформувався в добу Гетьманщини та повітового міста. Відомості про історичну забудову засвідчують наявність сакральних споруд українського бароко та пізніших стилів.
Серед найвідоміших храмів згадується Миколаївська церква. У фахових бібліографічних матеріалах Борзна фігурує також серед міст із пам’ятками мурованої монументальної архітектури українського бароко; серед втрачених споруд називаються Благовіщенська церква 1717 року та Троїцька церква.
Чернігівська обласна адміністрація також включає Свято-Миколаївський храм Борзни до переліку сакральних пам’яток області.
Важливою рисою міського середовища була регулярна планувальна структура. Борзна входить до корпусу історичних міст Лівобережної України, де містобудування відбило перехід від козацького укріпленого поселення до імперського адміністративного центру.
Адміністративні перетворення XX століття
Після падіння Російської імперії Борзна, як і більшість міст Чернігівщини, пережила низку швидких адміністративних змін.
1923 року було ліквідовано губернсько-повітово-волосний поділ. Борзна стала центром району Конотопської округи. 1932 року, після утворення Чернігівської області, Борзнянський район увійшов до її складу.
У 1962 році Борзнянський район ліквідували в ході хрущовської адміністративної реформи, а 1965 року відновили. Ця історія повторювалася в багатьох районах України: кордони, назви й центри змінювалися швидше, ніж сама географія людського життя.
Борзна у XX столітті
У радянський період місто розвивалося як адміністративний і сільськогосподарський центр. Провідною галуззю залишалося сільське господарство, доповнене переробною промисловістю. У Борзні працювали підприємства харчової, молочної, аграрної та інших галузей.
Освітня мережа включала школи, гімназію, музичну школу, сільськогосподарський технікум, спортивну школу та заклади позашкільної освіти. Культурне життя підтримували Будинок культури, бібліотеки, театр і мистецькі колективи.
Окреме місце посідала Борзнянська сільськогосподарська школа, започаткована наприкінці XIX століття. 1898 року за ініціативою земської управи було створено школу садівництва, городництва та бджільництва другого розряду, яка стала одним із попередників сучасної професійної аграрної освіти міста.
Друга світова війна
Під час німецько-радянського етапу Другої світової війни Борзна перебувала під німецькою окупацією від 11 вересня 1941 року до 8 вересня 1943 року.
Окупація принесла місту репресії, насильство, втрати та руйнування звичного суспільного життя. У 1943 році Борзнянщина стала територією бойових дій під час наступу радянських військ.
Пам’ять про загиблих зберігається в меморіалах і братських могилах. У Борзні встановлено монумент землякам, загиблим на фронтах війни, а також пам’ятник захисникам міста.
Післявоєнний період
Після війни Борзна відновлювалася як районний центр. Від 1966 року місто має сучасний міський статус.
Післявоєнна архітектура принесла нові адміністративні, освітні й житлові споруди, однак старий міський каркас, річкова долина та окремі історичні будівлі продовжували визначати обличчя Борзни.
У радянські десятиліття тут виникло покоління людей, для яких місто було водночас провінційним центром і цілим світом: із технікумом, школою, заводами, лікарнею, ринком, кінотеатром і старими кладовищами, що зберігали пам’ять про попередні століття.
Незалежна Україна
Після 1991 року Борзна залишилася центром сільськогосподарського району та локальним культурним осередком. Водночас, як і багато малих міст Чернігівщини, вона пережила демографічне скорочення, трансформацію промисловості та відтік частини молодого населення.
У 1996 році відкрився музей-садиба Олександра Саєнка. У 2002 році створено музей-заповідник «Ганнина пустинь». Ці два проєкти фактично сформували сучасну культурну вісь Борзни: від козацько-повітової історії — до українського модерного мистецтва й літератури.
Борзнянська громада
Унаслідок децентралізації Борзна стала центром міської громади. Сьогодні до неї входять, зокрема, Любомудрівка, Мала Загорівка, Миколаївка, Оленівка, Острів Надії, Прачі, Сапонівка, Суховодка, Червоне Озеро, Шаповалівка та інші населені пункти. Загалом громада об’єднує 22 населені пункти.
Таким чином, сучасна Борзна — вже не тільки місто, а адміністративне ядро значно ширшого сільського простору. Її господарська доля нерозривно пов’язана з полями, лісами, малими селами та аграрною економікою навколо.
Економіка
Основою місцевої економіки історично було сільське господарство. Навколишні землі використовуються для вирощування зернових, технічних, кормових культур і картоплі. Переробна промисловість сформувалася як продовження аграрного характеру регіону.
Серед підприємств, що згадувалися в енциклопедичних джерелах, були молокозавод, підприємства агрохімічного профілю, виробники круп, печива, сільськогосподарської продукції та державний лісгосп. Економічна структура з часом змінювалася, а частина підприємств припинила діяльність або була реорганізована.
На початку 2022 року Борзнянська громада повідомляла про стабілізацію місцевих фінансів і завершення 2021 року з профіцитом бюджету після подолання значної бюджетної недостачі. У громаду також планували залучати інвесторів та створювати нові робочі місця.
Транспорт
Історично Борзна розташовувалася неподалік важливих шляхів між Черніговом, Ніжином, Бахмачем і Конотопом. Для колишнього району особливе значення мали залізничні станції Доч, Плиски та Крути. Через район проходить міжнародний автошлях Київ—Москва, нині українська траса М-02/Е101.
До залізничної станції Доч від Борзни приблизно 12–14 км залежно від джерела та способу вимірювання. Місто має автомобільне сполучення з навколишніми центрами Чернігівщини.
Культурне життя
Культурний простір Борзни складається з музеїв, бібліотек, закладів освіти, будинку культури, мистецьких колективів і локальних краєзнавчих ініціатив.
У старих енциклопедичних описах згадуються народний театр, хор, духовий оркестр, жіночі вокальні та фольклорні ансамблі. Така мережа показує характер малих українських міст, де культура довго існувала не стільки як професійна індустрія, скільки як форма громадського життя.
Особливе місце займає газета «Вісті Борзнянщини», заснована 1931 року. Вона проходила через кілька назв і з 1992 року виходить під сучасною.
Пам’ятники та меморіали
Серед пам’ятних місць Борзни — пам’ятник Богдану Хмельницькому, пам’ятник Тарасу Шевченку, пам’ятний знак на честь перебування Шевченка на Борзнянщині, меморіал загиблим землякам, братська могила захисників міста та пам’ятні знаки жертвам воєн XX століття.
У місті є також пам’ятник, присвячений загиблим під час війни в Афганістані. Пам’ять Борзни таким чином складається з різних історичних шарів — козацького, імперського, революційного, радянського, афганського та сучасного українського.
Видатні уродженці
Історія Борзни особливо багата на людей, чиї біографії вийшли далеко за межі міста.
Серед уродженців називають:
Семена Палія — козацького полковника й одного з провідників визвольної боротьби Правобережної України;
Михайла Антоновського — історика, публіциста, перекладача та державознавця;
Данила Велланського — медика, філософа й професора фізіології;
Христину Алчевську — педагогиню та діячку народної освіти;
Євгена Вотчала — ботаніка, фізіолога рослин, академіка;
Андроніка Лазарчука — художника і педагога, одного із засновників борзнянського музейництва;
Андрія Гребеня — кобзаря;
Галину Кальченко — скульпторку, народну художницю України;
Олександра Саєнка — художника-декоратора, народного художника України;
Миколу Фрадкіна — художника;
Анатолія Олійника — поета;
Івана Плюща — українського державного діяча, голову Верховної Ради України та Героя України.
Цей список важливий не лише кількісно. Борзна дала Україні людей із дуже різних сфер — від кобзарського мистецтва й педагогіки до науки, скульптури, державного управління та декоративного мистецтва.
Борзна і українська література
Літературна географія Борзни ширша за межі власне міста. Тут перетинаються Шевченко, Куліш, Ганна Барвінок, Марко Вовчок, Віктор Забіла, Любов Яновська та інші письменники й культурні діячі.
Особливо промовистим є сусідство Борзни з Мотронівкою. В одному невеликому просторі опинилися люди, які створювали українську літературу XIX століття, працювали над мовою, фольклором, історією та перекладом.
Парадокс Борзни полягає в тому, що її культурна вага не відповідає її розміру. Це не великий університетський чи видавничий центр, але навколо міста сформувався цілий вузол біографій, який пов’язує його з центральними сюжетами українського національного відродження.
Борзна і «Чорна рада»
Для української культурної пам’яті Борзна має ще одну особливу властивість: вона є не тільки географічним місцем, а місцем літературної пам’яті.
Пантелеймон Куліш, автор «Чорної ради», повернув до українського історичного роману події козацької доби. Страта Сомка і Золотаренка в Борзні стала одним із тих історичних епізодів, які в романі перетворилися на образ політичної боротьби, зради, влади й розколу.
Тому міський простір можна читати двічі: як сучасне поселення з дорогами, магазинами, будинками й річкою — і як текст, у якому під сучасними назвами вулиць та площ лежать XVII, XVIII і XIX століття.
Борзна і 1917–1921 роки
Революційні події початку XX століття змінили адміністративний і суспільний порядок Борзни так само, як і всієї України. Старий імперський повітовий світ руйнувався, виникали нові органи влади, змінювалися назви установ і політичні орієнтації.
Борзна опинилася в зоні складної боротьби між українськими державницькими силами, більшовицькими формуваннями та іншими військово-політичними силами. Подальша радянська адміністративна перебудова остаточно включила місто до радянської системи управління. Адміністративні реформи 1923 року створили нову районну систему, у якій Борзна стала районним центром.
Голодомор і репресії
Як районний центр Чернігівщини, Борзна та навколишні села були втягнуті в колективізацію, хлібозаготівлі та репресивну політику радянської влади. Загальнонаціональна трагедія Голодомору 1932–1933 років торкнулася селянства Борзнянщини, як і інших районів Лівобережної України.
У відкритих онлайн-джерелах, доступних для цієї статті, не виявлено достатньо надійної локальної статистики, щоб назвати точну кількість жертв саме Борзни. Тому будь-які конкретні цифри без опори на архівні списки були б спекуляцією. Значно надійніше говорити про Борзну як про частину загального демографічного й соціального удару, завданого українському селянству радянською політикою початку 1930-х років.
Борзна в роки незалежності та Революції гідності
Після проголошення незалежності України Борзна поступово включилася в новий адміністративний і політичний простір держави. Місто брало участь у загальноукраїнських політичних процесах, а після Революції гідності тут, як і в інших містах країни, відбулося переосмислення символічного простору та ставлення до радянської спадщини.
Новий міський простір поступово співіснує зі старими пам’ятниками, меморіалами й назвами, що відбивають різні епохи.
Російсько-українська війна
24 лютого 2022 року Чернігівщина стала одним із напрямків повномасштабного російського вторгнення. На області тривали бойові дії, частина населених пунктів була окупована, а російські війська залишили після відступу значні руйнування. На початку квітня 2022 року Чернігівщина була звільнена від російських військ, хоча обстріли прикордонних територій продовжилися.
Важливо не переносити на Борзну автоматично події, які відбувалися в інших частинах області: у доступних джерелах немає достатніх підстав стверджувати, що саме місто Борзна перебувало під російською окупацією. Воно, однак, опинилося в тиловому просторі війни, що проходила зовсім поруч, і громада, як і вся Чернігівщина, живе з наслідками повномасштабного вторгнення. Офіційні джерела області повідомляли про понад 8 тисяч зруйнованих або пошкоджених будівель по Чернігівщині після відступу російських військ.
Війна змінила і сучасне значення місцевої громади: до звичних завдань місцевого самоврядування додалися цивільна безпека, підтримка військових і ветеранів, відновлення інфраструктури та збереження культурної спадщини.
Релігійне життя
Борзна історично була містом із розвиненим православним церковним життям. У XIX столітті тут діяло кілька кам’яних церков; у джерелах середини XIX століття згадується п’ять кам’яних храмів.
Радянський період завдав церковній спадщині значних втрат. Частина храмів була знищена або втрачена, а релігійні громади зазнали переслідувань.
У незалежній Україні релігійне життя відновилося, хоча конфесійна ситуація змінювалася разом із загальноукраїнськими процесами. Серед сучасних пам’яток особливе місце посідає Свято-Миколаївський храм.
Міський простір
Борзна не належить до міст, де пам’ятки стоять одна за одною, наче декорації. Її історія розсіяна. Вона живе в плануванні вулиць, у старих деревах, річковій долині, церкві, музеї, кладовищі, назві хутора, у пам’ятнику на площі.
Це типове для старих лівобережних міст відчуття: місто здається невеликим, доки не починаєш читати його шари. Тоді кілька кварталів раптом розгортаються в століття.
Туризм і визначні місця
Головними культурними об’єктами Борзни та найближчих околиць є:
Борзнянський народний історико-краєзнавчий музей — осередок місцевої історичної пам’яті, археології та краєзнавства.
Музей-садиба Олександра Саєнка — меморіальний та мистецький осередок, присвячений одному з найоригінальніших українських художників декоративного мистецтва.
«Ганнина пустинь» у Мотронівці, нині в межах села Оленівка — музей-заповідник Пантелеймона Куліша, Ганни Барвінок і Василя Білозерського.
Пам’ятник Тарасу Шевченку та пам’ятний знак про перебування поета на Борзнянщині.
Свято-Миколаївський храм — одна з головних сакральних пам’яток міста.
Місця, пов’язані з Борзнянською фортецею та козацькою добою — передусім археологічний і топографічний шар старого міста.
Окремий туристичний маршрут становить Борзнянщина як літературний край: Борзна, Оленівка—Мотронівка, пам’ятки Куліша, Ганни Барвінок, Шевченка та інших діячів української культури.
«Ганнина пустинь» як ключ до Борзнянщини
Якщо Борзну можна уявити як історичний вузол, то Мотронівка є його тихим центром. Тут немає масштабу столиці й немає музейної пишноти великих заповідників. Є садиба, дерева, могили, відтворена хата і простір, у якому життя Куліша здається майже фізично присутнім.
Музей-заповідник створено 2002 року, а його територія об’єднує природні, археологічні, історичні та меморіальні об’єкти.
Саме тут найкраще видно, чому Борзна важлива для української культури: не тому, що вона була найбільшим містом, а тому, що в її околицях люди, які формували українську модерну націю, залишили по собі особливо густий слід.
Борзна як історичний ландшафт
Історію Борзни можна читати як послідовність зміни горизонтів.
Спершу це була земля давніх поселень і курганів. Потім — прикордонне поселення пізнього середньовіччя. Далі — місто-фортеця й козацький полковий центр. Після ліквідації Гетьманщини — повітове місто імперії. У XIX столітті — торговий, освітній і культурний центр. У XX — районний центр радянської України. У XXI — невелике українське місто, адміністративне ядро громади, яке живе в умовах війни й демографічного скорочення.
У цьому русі є щось характерне для Чернігівщини взагалі: старі політичні системи тут зникали, але земля залишалася. Річки продовжували текти в ті самі низини; поля засівалися після воєн; на місці фортець виникали площі; там, де колись стояли козацькі двори, з’являлися повітові будинки, а згодом радянські установи.
Борзна сьогодні
Сучасна Борзна — місто приблизно з десятьма тисячами мешканців, значно менше, ніж у часи її повітового розквіту. Але чисельність не пояснює її значення. Вона залишається центром громади, осередком освіти, культури, торгівлі й адміністративного життя для навколишніх сіл. Дані про населення слід трактувати обережно через відсутність нового загальнонаціонального перепису та демографічні зміни воєнного часу.
Її головне багатство сьогодні — не промисловий масштаб, а пам’ять. Борзна має рідкісну для малого міста концентрацію сюжетів української історії: Гетьманщина, Чорна рада, Шевченко, Куліш, Ганна Барвінок, народна освіта, українське мистецтво, музейництво, війни та сучасне державотворення.
Значення Борзни
Борзна належить до тих міст, які легко проїхати й важко зрозуміти. Вона не вражає розміром. Її немає потреби порівнювати з Черніговом чи Ніжином, ані з великими туристичними центрами України. Її сила інша — в концентрації пам’яті.
Тут козацький полк залишився під міськими вулицями; страта Сомка і Золотаренка — в історичному образі площі; Шевченко — у пам’ятнику й переказах; Куліш і Ганна Барвінок — у Мотронівці; Саєнко — в будинку, перетвореному на музей; старі річки — в ландшафті, який майже не потребує пояснення.
Борзна є одним із тих лівобережних міст, де українська історія не лежить у музейній вітрині окремими експонатами. Вона розчинена в самому місці — у воді, ґрунті, деревах, церквах, старих назвах і людській пам’яті. Саме тому її варто сприймати не лише як населений пункт Чернігівщини, а як історичний ландшафт, у якому кілька століть українського життя досі можна прочитати майже пошепки.