Першу рибу витягли о шостій ранку.
Старий рибалка не здивувався.
Здивувалося озеро.
Вода на Патріарших ставках раптом стала абсолютно тихою. Без хвилі. Без відбиття.
Ніби під нею більше не було дна.
Рибалка витягнув карася.
Поклав на лавку.
Риба відкрила рот.
— Антон Воронов.
Старий випустив її.
Вона впала на асфальт.
Не ворушилася.
Через секунду померла.
О сьомій сорок три Антон Воронов, кур’єр із Пресні, загинув під колесами вантажівки.
Про це написали в місцевому чаті.
О восьмій ранку — у новинах.
О дев’ятій — усі вже знали про рибу.
До обіду на ставках зібралися журналісти.
До вечора — поліція.
Наступного ранку старий рибалка знову прийшов.
Витягнув щуку.
Вона подивилася на людей жовтим оком.
— Марина Петрова.
Жінка в першому ряду закричала.
— Це моя сестра.
Щука знову відкрила рот.
— Марина Петрова.
За дві години Марина померла у своїй квартирі.
Без хвороби.
Без причин.
Просто заснула.
І більше не прокинулася.
Тоді Москва перестала сміятися.
Почали перевіряти списки.
Реєстри.
Телефонні книги.
Соціальні мережі.
Виявилося, що риба не помилялася.
Кожного дня.
Одне ім’я.
Одна смерть.
Одна риба.
Патріарші ставки стали найстрашнішим місцем у місті.
Люди приходили туди не ловити рибу.
Вони приходили чекати.
Через тиждень ставок оточили.
Поліція поставила паркани.
Влада наказала не наближатися до води.
Це не допомогло.
Риба продовжувала говорити.
Її голоси чули навіть за кілька кварталів.
Іноді вони звучали з каналізації.
Іноді — з ванн.
Одного разу телеведучий у прямому ефірі почув голос із чашки кави.
— Олег Сорокін.
Він перестав говорити.
За десять секунд помер.
На восьмий день старий рибалка не прийшов.
Люди чекали.
О сьомій.
О восьмій.
О дев’ятій.
Ставок мовчав.
А потім вода почала кипіти.
Не від тепла.
Від риби.
Їх було тисячі.
Вони спливали одна за одною.
Сотні білих пащ.
Сотні чорних очей.
І всі вони заговорили одночасно.
Спочатку було неможливо розібрати слова.
Потім голоси стали чіткішими.
Ірина Волкова.
Михайло Сєров.
Андрій Козлов.
Наталія Орлова.
Імена сипалися з води.
Тисячі.
Десятки тисяч.
Москва слухала.
На екранах телефонів почали з’являтися повідомлення.
Люди впізнавали себе.
Своїх батьків.
Дітей.
Сусідів.
Випадкових перехожих.
А потім риба сказала:
Сергій Петров.
Чоловік стояв на іншому березі.
Він зблід.
Наступним було його ім’я.
Потім — ще одне.
І ще.
Риба називала всіх.
Не вибираючи.
Не пропускаючи.
Увесь список Москви.
Кожне ім’я.
Кожну квартиру.
Кожну дитину.
Кожного старого.
Навіть тих, хто ще не народився.
Тоді з води почувся голос старого рибалки.
— Досить.
Риба замовкла.
На поверхню повільно піднялася найбільша риба.
Вона була біла.
Сліпа.
Стара, як саме місто.
Вона відкрила рот.
— Москва.
Ніхто не зрозумів.
Тоді вона повторила:
— Москва.
І вода почала темніти.
Люди на берегах падали один за одним.
Не вмирали.
Просто засинали.
Усі одночасно.
Метро зупинилося.
Літаки зависли над містом.
Світло у вікнах згасло.
Москва стала тихою.
Настільки тихою, що було чути, як під землею рухається вода.
А на Патріарших ставках залишився один чоловік.
Старий рибалка.
Він сидів на лавці.
Перед ним лежала вудка.
— Я ж знав, — сказав він.
Ніхто не відповів.
Риба плавала навколо нього.
— Знав що?
Старий подивився на ставок.
— Це не риба називає тих, хто помре.
Він усміхнувся.
— Вона просто читає список.
— Який список?
Старий підняв очі.
— Тих, кого вже немає.
У воді щось ворухнулося.
Риба знову заговорила.
Цього разу — його голосом.
— Москва.
Старий заплющив очі.
Патріарші ставки стали нерухомими.
А під темною водою відкрилися тисячі очей.
Вони дивилися вгору.
І чекали наступної риболовлі.
Бо тепер риба вже знала всіх.
І знала головне.
Наступної доби помре не Москва.
Наступної доби Москва прокинеться.
М.М., 2026