Язичництво, відьомство та містицизм у сучасному світі — це не лише спроба відтворити давні вірування, а й пошук нових форм для старих магічних традицій.
Історія сучасного чаклунства значною мірою пов’язана з двома постатями — Джеральдом Гарднером і Робертом Кокрейном. Гарднер сформував систему Вікки, поєднавши елементи фольклору, езотерики, масонства та романтичного уявлення про давні культи. Кокрейн розвивав зовсім інший підхід, сприймаючи чаклунство не стільки як релігію, скільки як таємниче Ремесло, пов’язане з особистим досвідом, магією та традицією.
Їхні погляди відрізнялися у ставленні до богів, потойбічного світу, ритуалів і святкування сабатів. В одному випадку формується структурована система з чітким ритуальним простором і Колесом року, в іншому — традиція залишається значно темнішою, інтуїтивнішою та менш визначеною.
Окреме місце посідає Ендрю Чамблі та його бачення Традиційного чаклунства, де межа між сном і реальністю, повсякденним світом і магічним досвідом стає частиною самого ритуалу.
Практична сторона традиції пов’язана з конкретними предметами та символами — станґом, ножем, казаном, мітлою та іншими інструментами. Через них формується ритуальний простір і вибудовується своєрідний зв’язок із надприродним.
Зрештою постає головне питання: де проходить межа між відродженою духовною традицією, особистою магічною практикою та сучасною реконструкцією минулого — і чи може чаклунство, сформоване у XX столітті, бути справді живою традицією.